46

Все, нарешті завтра офіційно закінчиться те, що називають навчальним роком. Всі сили потрачено. Всі теми закрито. Всі оцінки підтягнуто. Всім настрій піднято. Все як слід зроблено. Тож лишається лише одне – дочекатися того моменту, коли почуєш калатання дзвінка. І тоді настане пауза. Певне таке завмирання. Може не таке вже й чисто повне. Але бодай якесь.

Саме так думає дехто хто з вчителів. І це цілком природно. Адже, що рік «матеріал» приходить гіршій а завдання з МО ставлять вищі. І якщо колись діти маючи під руками лише одну шпору з математики у вигляді таблиці в кінці зошита, могли самі питати контрольні. То тепер маючи цілий начинений планшет іноді не можуть зібрати до купи нещасної таблиці множення. Отака то сувора, як арктичні морози, реальність.

І тим не менше, це не для всіх і не про всіх. Бо всюди є свої нюанси. Наприклад, Яремович вічно злий, що діти забили на його єдине джерело натхнення – фізичну культуру. А от нова вчителька математики – Уляна Ростиславівна абсолютно нормально сприйняла той факт, що половина дітей не приваблюють ані формули вченого Герона ані теореми бородатого Піфагора. «Нічого не поробиш, – говорила вона, – Нова епоха, нові захоплення». І вона таки права. Не всі будуть математиками. Не всі будуть хіміками. А головне не всі будуть користуватися своїми звивинами. І це на жаль також правда.

А поза тим всім, Влад Андрійович після важкого робочого дня вирішив трохи відпочити на озері. Тим паче, що погода була тепла. Тож можна собі гарно вечором посидіти на лавці. Може хтось з друзів приєднається. А може просто самому. Це вже не так аж важливо.

Сам Влад був від природи широкоплечий, середнього росту і твердої статури молодик. Світловолосий, з маленькими ямочками, коли усміхався на лиці. Він завжди був одягнений в темні джинси, кросівки і кофту. Все ж таки вчитель а не бозна що. Тому стиль мав бути якщо не цілком діловий, то бодай людського вигляду. Нині ж він собі міг дозволити шорти, майку і босоніжки.

І от він цілком задоволений нарешті собою на озері. Сонце вже сідало за обрій. Але ще кидало останні відблиски променів у воді. Краса не земна. І от на лоні природи він поринув у свої якісь роздуми. Вода заколисувала. Наводила сон. І проганяла всі погані думки геть. Її не великі хвильки, які билися до берега ніби говорили: «та не переживай ти так – все буде добре!»

Буде, бо мусить якось бути. Але чи то добре буде таким, яким хоче він. Чи може воно буде дещо інакшим. Не таким, яким він собі його уявляв навіть ще рік тому. Яке то воно – добре? І взагалі – що означає для нього добре? Бо ж по суті скаржитися нема нащо. Так, є певні поразки. Так, не все йде так як би хотілося. Але ж вкінці кінців це життя. І воно має своє русло. І не треба шукати собі «сметани там де її бути не може». Такі висновки заспокоювали. І давали надію. Влад сприймав все як є. Він змінився. Став іншим. Старшим. Мудрішим. Виваженим. Хлопець і сам не встиг оглянутися як почав зовсім по іншому ставитися до всього. В процесі навчання і виховання інших – він навчився і перевиховався сам.