45

Була тепла травнева субота. Влад після сніданку поплентався за такою вже звичною для нього адресою. Школа була відкрита. І хоча тут строго дотримувалися ідеї – п’ятиденки, все ж іноді тут з’являвся хтось із вчителів. Комусь конче треба було щось забрати. Комусь не було де вдома посидіти над перевіркою домашніх. Хтось ще якусь мав потребу. Тож сама по собі будівля була відкрита і навіть цього священного вихідного дня.

Хлопець йшов порожнім подвір’ям і вдихав аромат розцвілого бузку. Нарешті справжня весна. Нарешті видно біле світло в кінці тунелю. А ще зовсім не давно здавалося, що цей навчальний рік буде для нього винятково довгим. А ні, такий як і всі решту. Рівно від першого вересня і до кінця травня.

На першому поверсі впершись на підвіконня стояли директор, фізрук і заучка. Всі троє щось бурно обговорювали. І лише наближення Влада змусило їх замовкнути.

Як виявилося, для Влада були дуже гарні, навіть можна сказати чудові, новини. Справа в тому, що його ідею з поїздкою підтримали всі батьки. Хоча йому говорили дещо інше. Крім того, пані Калішинська пообіцяла допомогти їм з автобусом. А також, щоб екскурсія була не просто днем на колесах, вона пропонувала їхати з ночівлею. І ясна річ з батьками.

Чесно кажучи, Влад не надто радів з такого роду новини.

Ну по перше, він розраховував на те, що ніхто не погодиться. Все ж таки це не так от собі – взяв і поїхав. А по друге – він абсолютно був впевнений, що всі ці «ідеї новачка» залишаться лише на словах. І ані директор ані заучка ані хтось з вчителів не захочуть підтримувати такі дурні ідеї. А от і ні. Тож дорогенький, доведеться таки відгрібати. Радувало це зовсім мало. Стало ще попередньої поїздки. Але довелося вдавати наповненого радістю фанатика-початківця.

Що ж, як вже помирати то хоча б з піснею. В понеділок він має піти в адміністрацію, до Емми Едуардівни, і переговорити що і до чого.

А поки що залишалося ще півтора тижня навчального процесу. І цей час якось треба було витримати.

Але понеділок не чекав на себе. І виходячи з шкільної хвіртки Влад зустрівся з тією самою Еммою Едуардівною. Жінка їхала кудись в справах. І от побачила з вікна свого, не скромного, авто того кого їй як раз треба. І як справжня ділова леді, вирішила справу тут таки по дорозі додому.

Поїздку призначили на після останнього дзвоника. Бо ці останні десять днів якось не додавали нікому настрою кудись їхати. Крім того, треба було ще й підготуватися тим, хто планував кудись йти з дев’ятого. Тож зараз це було трошки накладно. Тішило одне – ось-ось і все закінчиться. Ще мить, ще кілька отих нещасних днів і Влад отримає «свободу». Але нащо вона йому тепер.

Тепер, коли він один. Коли нема більше потреби думати про якусь переміну – лишати цю роботу він теж не дуже хотів. Нащо себе обманювати – звиклося. Тай на фірмі все йшло добре. Єдине, що залишало гіркий осад – самотність. Як би там не було але коли ти один, коли не маєш нікого, жити стає важко. Важко було і Владові. Бо якщо цілих півтора місяці він був поглинутий уроками, роботою, поїздками – то тепер що робитиме? Тепер, коли всі розійдуться на канікули а він отримає більше вільного часу. Часу, котрий буде його мучити. І це зовсім не тішило Андрійовича, від слова зовсім.

«Але жити треба! – заспокоював себе не раз він думками. – дав Бог день, дасть і що поїсти». І це служило йому таким собі ритуальним заклинанням. Хлопець вдихав повні груди свіжого ранкового повітря і йшов у кожен новий день з надією, що все буде добре.