42

– Це було чудово, Владе Андрійовичу! – сказала мама Інни, Емма Едуардівна. – Ви справжній оратор!

– Дякую вам. Добре, що таки знайшли час прийти! – відповів Влад. – Знаєте…

–Знаю! – і вона пильно подивилася на хлопця. – Я знаю про що ви говорили Владе.

Вона обернулася і пішла геть. Що саме мала на увазі ця пані Влад не зовсім розумів. Але ж він не про неї одну говорив. І не треба так ображатися. Це стосувалося більшої половини присутніх. Просто, можливо, не всі це правильно уловили.

– Що ж не погано. – сказав, ніби щоб заспокоїти директор. – Але надто емоційно. Так, ніби ти ставиш їм всім претензії. Ти був цілком правий. Але про проблеми так відкрито говорити не можна

Влад почувався розваленим. З вигляду Ігоря Дмитровича, він зрозумів приховане розчарування. А він так хотів просто вказати на головну річ, котру батьки не раз так легковажно опускають. А виглядало, що він просто хоче всіх нагрузити. Мовляв, всі ви сякі-такі нічого не знаєте. От я вам зараз тут розкажу.

Він вийшов на двір. Вперше, за весь час Влад почувався спустошеним. Таким змученим. Таким самотнім. Влад більше не хотів нічого говорити, нікого бачити, нічого чути. Все просто дістало.

Він просто сів в машину і поїхав геть, навіть не дочекавшись повного завершення. Влад не хотів більше навіть думати про це. Його мучила образа. Образа за все, що творилося з ним до цього часу.

Дома був постійний бардак. Тато був чоловіком деспотичним. І разом із тим як батько абсолютно ніяким. Замолоду він любив випити. Курив. Ох, як то огидно смерділо, оте його куриво. Який гидкий запах був, коли він приходив до хати. А разом із тим противним був і він сам. Бо не любив. Не вмів любити. Не хотів. Не знав. А може просто був байдужим до всього. Як до свого життя так і до життя свого сина. Тож Влад вже з раннього дитинства був змушений розраховувати виключно на себе.

Мама теж була не краща. Бо якщо дома щось вирішувалося, вона завжди вставала на сторону батька а не його. Він завжди був другим в черзі. Другим. І аж ніяк не першим. І зовсім не любленим.

Влад вів машину а думки роїлися в голові. Так він отримав диплом. Так він закінчив університет. І ще на додаток коледж. Так він має хату, машину, роботу. Має. І що з того? хіба цим вимірюється успіх? Хіба лише це повинно турбувати кожну молоду людину, котра покидає рідне гніздо аби здійснити свій політ життя.