41

Підходив третій і останній місяць весни – травень. А разом із тим наближалися фінальні дні навчання. А разом із тим час екзаменів. Всі були на голках. Всім було трохи страшно.

Тож аби якось трохи розрядити обстановку а заодно і дати новий стимул перед фінальним ривком – Влад Андрійович анонсував свято матері. А чому б ні? Можливість є. Місце є. Бажання щось робити – ну так собі. Але тим не менше справа пішла з пів обороту. Звісно, все це готувалося під прискіпливим наглядом невсипущого ока завідувача морально-естетичним вихованням (або просто зауч) – Тетяни Василівни.

Все було гарно оформлено, розписано, віршики, пісеньки вивчені. Все мало проходити в атмосфері дружнього, родинного кола. З елементами старого, дорого шкільного концерту.

Треба сказати, що за три дні до свята Влад Андрійович приніс в кабінет директора гарну звістку – чотири грамоти. Одна за друге місце була Станіславу. Інша за третє – Арсену. А дві інші за участь – Мар’яні й Інні. Отже, все таки він не помилився в своїх учениках. Бо друге і третє місце з обласного рівня – це щось таки і значило. А враховуючи, що Влад ані є педагогом ані не має стажу роботи в цій важкій галузі – то це було просто бомбезно.

І так, п’ятницю, зразу ж після обіду починалося свято. Ясна річ, що були запрошенні всі тати, мами, дідусі, бабусі і взагалі близькі родичі.

У цей коловорот була задіяна ціла школа. Ведучих було дві пари. Перша пара Арсен і Олеся, (з паралельного класу). А друга Інна і Вадим з 10-Б. Саме на тому, щоб взяти Вадима настояв той же таки Влад Андрійович. І хоча на це дивилися так собі, мовляв, ну який з нього буде ведучий. Але треба сказати, що Вадим справився з поставленим завданням не просто на відмінно – на чудово. Лише сьогодні перед всіма відкрився його талант так декламувати вірші. І хоча хлопець дещо переживав, все було супер.

Все йшло згідно плану. Всі як то кажуть своє відбули, грамоти вручили, всі все сказали. Нарешті настав час завершення. А разом з тим і заключне слово, яке і надали Владу, як головному ініціаторові цього всього.

Спочатку все йшло за планом: коротеньке привітання, кілька рядків подяки, котрі розтягнулися на довгі-довгі речення, і парочку слів від себе. Десь до середини все йшло як має бути. І лише коли справа дійшла до заключної частини виступу Влад зробив глибоку паузу а тоді сказав

– Ви знаєте, сьогодні я мав би ще кількома словами потішити наше себелюбство. І на тому закінчити все це. Але тоді це би все було намарно. Бо головне, чого я хотів – це аби ви побачили, що у вас є діти. Що вони живі. Що вони,,так само як і кожен з вас, хочуть почути слова підтримки. Відчути до себе любов. Знати, що вони є потрібними. А не просто – «так вийшло». Вони не є вашою помилкою молодості. Вони є вашими дітьми. І причому, класними малими. Лише подивіться, як вони змогли все це підготувати. Невже ви думаєте, що таке можна без любові. Тієї, котрої вони часом не отримують від вас. Так, ви можете не мати для них мішка грошей. Можете не постарати їм трьохповерхової хати. Але любити їх ви можете. Це буде найбільшим, що ви зробите для своїх дітей. І головне, не бійтеся показувати їм це. Воно коштує так дешево. А означає так багато. Всі вони є талановиті. Але кожен має щось своє. Головне, щоб ви змогли прийняти все так як є. А не вишукувати собі щось інше. Щось, що ви собі колись вигадали.

В залі запанувала мертва тиша. Кожне слово наче відбивалося від стіни німим відлунням і торкалося, ні не вух – їхніх душ. Все сказане було наче адресоване для кожного зокрема. Кожен відчував правдивість цих слів. І десь глибокого свою вину в тому, що жив іншими ідеями. Кожен глибоко задумувався над тими кількома реченнями. І кожен погоджувався у їх правдивості