40

На урок Влад Андрійович з’явився як нова копійка, гарно підголений, з модною зачіскою. Ну просто клас. Ще й до того всього у прекрасному настрої. Видно вихідні таки у нього пройшли вдало. І тим не менше пора рухатися далі. І осягати нові висоти.  

Власне, висоти вони поїдуть осягати в середу. Він уже навіть подав список тих, хто поїде на конкурс знавців історії. І серед них звісно мусить бути четверо людей з 9-А.

– І так, – озвучував імена Влад, – Станіслав, Мар’яна, Інна і Арсен.

Ніхто не мав нічого проти. Звісно, фальшиві відмінники не проти би були поїхати. Але ж там треба буде проявити свої знання. А якщо ублажатимешся – то оцінка полетить в самий низ. Така от історія. А цим нема чим паритися. Останнім двом взагалі нема чого втрачати. І якщо Станіслав ще ходить по репетиторах, то Арсен з Інною абсолютно чужі і далекі від предмету. Так вважали всі. Всі крім самого Влада.

Вже після уроку, коли він приніс маршрутний лист на підпис в кабінет директора той якось недовірливо поглянув на нього.

– Владе, а ти впевнений, що ці щось знають? – з неприхованою іронією питав Ігор Дмитрович.

– Думаю, що так. – впевнено відповів той.

Нарешті, після кількох секунд вагань на документі появився підпис. А за хвилину і клацнула печатка.

– Треба було може взяти когось з відмінників?! Невже нема з кого вибрати?

–А ці, що? – спитав Влад. – Вони чим гірші? Такі ж як і всі.

Ну от чому вважається, що лише наявність високого балу може означати наявність знань? Звідки така впевненість, що той бал не поставили з якоїсь іншої, доволі таки суб’єктивної, причини? Чого зажди людей ділять на чорних і білих? А білих на ще біліших? От є людина і є папір, який вона показала, мовляв, ось мої знання. І це все? А далі?

Влад всі ці речі знав. Знав, можливості кожного з цієї четвірки. Знав, що оцінки ще нічого не дають. І зовсім ні про що не говорять. Бо якби їх ставили чесно, згідно того, як мають ставити, то одиниці були б з медалями. А решта? А решта б показала реальний стан речей. От і все. Тому то в подальшому колишні двійочники і йдуть досягати висот. Вони шукають себе в цьому світі хаосу і фальші. Бо знають, що їм ніщо не допоможе. Що за них ніхто не прийде домовлятися.

А медалісти так і залишаються з куском заліза на шиї. Тому так і знецінюється саме навчання, виховання, саморозвиток. Бо якщо можна купити, зарішати, обійти – то навіщо так паритися? Для чого мучитися біля стосів книжок, якщо багатенький тато купить диплом? А потім так само через знайомства знайде роботу. А той, хто реально вигризав все і знає, залишиться до кінця життя невдахою. Бо не має «рішала».