37

Поверталися додому вже пізно у вечері. Всі були втомлені. Але нарешті щасливі. Дехто навіть встиг заснути в автобусі. Бо весь день на ногах це вам не за компом ігри грати.

Влад сидів біля водія. Він, як відповідальний за все це, мусив бути на переді. Він теж був невимовно втомлений. І лише тепер, їдучи назад, він зловив себе на тому, що геть забув і про Христину і про все на світі. Так, ніби того не було.

В голові було порожньо. Втома. Ні – спокій. Саме спокій розклав все по своїх місцях. Влад почав більше працювати. Більше звертати увагу на себе. І заодно тепер мав більше часу для себе коханого. Бо як не як, а для себе пару хвилин треба завжди виділити. І це таки життєва необхідність.

Автобус їхав уже темною вулицею. Нарешті вони наближали додому. Вже давно по місті світили ліхтарі. Свіже весняне повітря пробиралося в середину салону крізь кондиціонери. Автобус поволі наближався до шкільного подвір’я. І всі з сумом констатували, що їхній подорожі прийшов кінець.

Там, біля школи вже було порожньо. І лише одинокі ліхтарі освітлювали площу перед корпусом. Всі виходили. Прощалися. І розбрідалися по домах. Нарешті все було закінчено. Тепер Влад і сам міг рушати додому. Він сів в авто, котре чекало його цілий день на шкільному подвір’ї, нагріте від сонця і зібрався їхати. Як раптом оглянувся ще раз довкола.

До нього наближалася фігура. І так це була Інна.

–Не підкинете? – дружнім тоном спитала вона.

–Сідай.

А куди ж він дінеться. Звісно, що підкине. Як не як а дві з трьох поїздок рішалося через її маму. Так, що доведеться миритися з тим усім.

–Знаю, ви не в захваті ...– почала Інна.

–Та я від школи ніколи не був в захваті. – перебив Влад. – А від ролі вчителя ще більше.

–Тоді чого мучитися?

Ай справді – чого мучитися? Розумне питання, чорт забирай. Чого мучитися? Чого обманюватися себе? Заради чого? Але відповісти Влад не знав що. Бо правда була така різна, така не однозначна. З одного боку він тут по просьбі директора. А з іншого – якби не хотів, то міг би й піти. Але ж він наче звик. Наче зрісся з оцим всім.

–Чого тобі було не йти разом з Арсеном? Він не далеко живе. Заодно і підвів би тебе.

–Ваш Арсен йде бухати! – гостро відповіла Інна.

Ні, не відповіла. Здала. Може і не навмисне. Може так просто хотіла по приколу. А може й ні. Однак, Влад від почутого був явно не задоволений. Отже, всі його старання марні. І хлопець далі буде тусуватися бозна з ким. Видно, з нього не буде ніколи вчителя. Ніколи!

–А ти? – він перевів питанням на питання аби не виказувати свого сум’яття. – Ах, точно, ти ж у нас під санкціями.

І він усміхнувся.

–Ага. – скривилася Інна. – Завдяки вам.

–Не мені а двійці.

–Можна було не ставити.

–Можна було вивчити.

Обоє праві. І кожен по своєму. У кожного своя точка зору, котру він буде до кінця захищати. А результат? Результат для кожного теж свій. Така правда.