35

Влад згадував своє дитинство. Моменти, коли він не мав грошей купити собі чого не-будь. А були і такі. Тато не мав роботи. Сидів дома. Мама приносила додому пару гривень. І зарплати навіть не ставало на прожиття. Тоді було важко.

Але час не стоїть на місці. Все, що колись було далеким і недосяжним – нині стало цілком звичним. Бо хотів. Ось чому Владен підтримував Арсена. Бо бачив в ньому самого себе. Такого ж відкинутого. Такого ж чужого всім. Такого ж самотнього. Такого ж нещасного. І це змушувало його дати хлопцеві шанс. Так само, як колись шанс дали йому. Дали не просто так. Не просто аби мав роботу і пару гривень на хліб. Ні, дали знання, котрі він зумів правильно вкласти. Знання, котрі змусили його думати, читати, розвиватися. Котрі заставили його ставати що раз кращим. І цим даром він мусив також поділитися з потребуючим.

З іншого боку Арсен увійшовши в довір’я, став розповідати про те, що робиться в класу. Хто що говорить. Як поводяться. Хто чим живе. В кого яка компанія.

Для Влада, як для класного керівника, котрим він став місяць назад, це було просто життєво необхідно. Тому це була така собі співпраця. І без жодного натяку на підлабузництво чи щось подібне. Ні.

– То що там ви нині встигли утнути, як я пішов? – усміхаючись спитав Влад. – Щоб я завтра знав, за що мене будуть запрошувати до «Шефа» на коврик.

– Та нічо такого. – відповів Арсен. – Ми ніби всі були. Тай ніхто нікуди не втікав.

– Жартуєш?

– Чесно! Ніхто нічого не зробив. Ми були взагалі чемні.

Дивно було це чути, зважаючи, що минулого тижня коли Влад пішов швидше зі школи аби прийти на фірму – «його найкращий клас» зірвав два уроки. А з третього просто половина втекло.

Тому і не дивно, що Влад Андрійович очікував чергової підстави з їхнього боку. Але як на диво її не було.