33

Ірка казилася. Вона знала про те, що Інна принесла в сумці на новорічну дискотеку. Знала і те, що Владен сумку забрав але Інну не здав нікому. Пам’ятала вона і те, що Інна не один раз хамила Владену на уроках. Але чомусь їй то сходило.

– Як думаєш, її мама зарішала? – буркала Ірка.

– Не думаю! – відповіла Віка.         

Віка знала як Інну сварили. Знала і те, що Влад Андрійович не став би слухати чиїхось батьків. І робити їм на догоду. Вона точно знала, що його запросив сам директор. Тож ідея про те, що він стане боятися когось тут відпадала сама по собі.

– Не думай, що Інні так все сходить з рук! – продовжувала Віка. – Вона своє отримала від Владена.

– Не вірю! – сміялася Іра. – Ще скажи, що він моралі їй читав так як нам в кабінеті директора.

– Не знаю що він там читав. Але вона вийшла від після перездачі вся ніяка. Так наче їй поклали два раз рік з усього.

– Ти просто хочеш її виправдати! – бурчала Іра.

Вона ніяк не хотіла того чути, що в Інни життя таке ж саме «паскудне» як і в неї. Бо це був її якийсь певний ідеал. А сама Інна була такою собі безтурботною барбі. І та реальність, котру відкривала Віка ламала це. Змушувала інакше дивитися на речі довкола. І на себе в першу чергу. Адже не одними лише домислами треба жити. Не одним лише бажанням бути як хтось. Тому Іра була зла.

Зрештою, після деяких перепалок і дискусій дівчата таки змінили тему на більш спокійнішу. Вони йшли стежкою. А весняне сонце, котре нарешті появилося на небі з-за хмар, огрівало холодну промерзлу землю. І разом з тим огрівало і людські душі.