27

Наступного дня Влад мав географію у їхньому класі. Це був не урок а просто казна що. Опитування не було. Оцінок не було. Нікому нічого не казав взагалі.

А найдивніше це те, що дав контрольну роботу і повернувся до вікна. Такого не було ніколи. Він повністю закрив очі на той факт, що списували всі просто по чорному. І навіть Інна не получала за стару двійку. Це просто шикувало клас.

Влад просто стояв цілих двадцять хвилин і дивився у вікно. Так, наче він там побачив ціле чудо. І ніби навколо не існувало ані класу ані учнів. Він просто стояв і дивився кудись

Нарешті він таки відірвався від вікна і прийшов до себе. Хлопець повернувся до класу і вже доволі живим голосом сказав:

– Ну що, встигли списати!? Здаємо роботи – і дав знак відмінниці Олі піти зібрати роботи.

– Що ж... – продовжував, зробивши деяку паузу Влад. – Будемо надіятися, що ви всі грамотно змогли спи… написати. А зараз ми повернемося до старих і болючих тем наших з вами двійок.

В аудиторії почулося чиєсь охання.

– І без тяжких стогонів мої любі! – додав Андрійович, уже цілком оживши. – Ви всі молоді, сильні, дужі і головне розумні. Так що… зараз наш журнал покаже нам щасливчика, котрий вийде на середину і буде нас розважати.. Ой перепрошую вражати своїми знаннями.

Клас вибухну реготом. Всі знали, що такі підколи Влада Андрійовича означали його прекрасний настрій і бажання покласти комусь гарну оцінку.

– І так… на середину виходить! – його голос звучав як вирок судді. – Інна Калішинська. Ласкаво прошу леді.

Дівчина піднялася і хоч не хоч мусила вийти. Інна прекрасно знала, що зараз буде два. Бо вона таки нічого не вчила на сьогодні зовсім.

Але як не дивно «гусака» малювати Влад не спішив. Він крок за кроком витягував зі «своєї любої учениці» усі можливі і не можливі знання.

Як виявилося, спільними зусиллями вони відповіли аж на цілих два питання. І без жодних кольок, жартів, чорного гумору і образ. Настала черга практичного завдання. Улюбленого для Влада. Треба було показати на карті і розповісти коротко про даний регіон.

– І так Інна Аркадіївна, покажіть нам … – і він зробив невинну фізіономію. – Покажіть нам де знаходяться Арабські Емірати. І кілька слів про регіон.

– А чого саме про Емірати? – гукнув Арсен з середині класу.

Це був ще той шибеник. Але Влад його чомусь любив. І старався хлопця все якомога краще оцінити. Хоча оцінити там було важко.

Арсен вчився так не дуже, що майже зовсім. Але у техніці добре розбирався. Тож Влад тягав його з собою не раз на роботу. Дав деякі легкі речі доробити. І відповідно давав все якісь гроші.

Арсен був з бідної сім’ї. Грошей ніколи не вистачало. Але хлопець був тямущим. Тож і підтягував як міг. Крім того, це дозволило витягти хлопця з поганої компанії, з котрою той зійшовся.

Тож тепер Арсен був для Влада наче молодшим братом. Всі це знали. І всі розуміли, що Влад прагне підтримати хлопця.

– Бо я чув, що наша Інна минулого року мала можливість насолодитися там відпочинком. То може заодно розкаже, що там цікавого побачила. Ну окрім арабів і верблюдів.

– Пісок, море, пляж! – відповіла Інна. – І я не була там.

– Та ну!? – відкинувся на спинку крісла Влад. – А ми чули, що в Дубаях.

– Ми це хто? – почала лізти на рожен дівчина.

– Ми це, власне, я.

– А я думала …. – і вона не встигла закінчити фразу.

– Ти зле подумала! – перебив її Влад. – Тому, що є лише я. І тільки.

Ніхто не зрозумів цього виразу. Його розуміли лише двоє він і вона. І це була чітка фраза сповіді одного перед іншою. Але чому. Навіщо. Для чого.