26

Раптом задзвонив телефон. І добрий люблячий і дбайливий батько сімейства був змушений покинути «теплу» родинну бесіду. Тож розмова продовжувалася уже без його участі. А мама й далі продовжувала. Своє.

– Ти знаєш, Інночко, я от що я скажу… – тут вона зробила коротку але промовисту паузу. – Він таки справді хороший спеціаліст, той твій Влад Андрійович.

І між словами Влад і Андрійович вона поставила таку паузу, ніби сумнівалася чи варто додавала тут по батькові. Чи можна просто лиш по імені.

– Його проект – продовжувала, наче розсуждала в голос мама, – ми провели. Хоча і там були трошки такі собі помилки. Але в цілому… Ти знаєш, що він придумав – аби вас більше водити на якісь екскурсії під час літньої практики. Дуже розумна річ. Чесно.

Інну від такої «мудрої» видумки аж трафляло. Ну але що тут скажеш. Мама в повному захваті. І то в повному. Річ дивна. Не зрозуміла. Не логічна. Не збагненна. Однак, є те, що є і нема на то ради.

А мама тим часом далі вела своє. Нарешті вона відірвалася від проповіді, поглянула на дочку і запитала:

– Ти знаєш с ким він зустрічався?

– Ні – якось безцеремонно відповіла та.

– З Христиною. Нашою бухгалтеркою. Ти ж знаєш ту новеньку, що прийшла на місце Ольги Йосипівни. Добре, що та сучка вступилася нарешті.

А це вже було для Інни дещо цікавіше.

– Чого? – вона вдала наче б то їй шкода незнайомої дівчини. Хоча насправді її цікавило лише одне – все було пов’язане з Владом.

У той час нарешті повернувся на своє місце глава сімейства. І з перепрошуючим виглядом, наче він запізнився на доповідь міністра фінансів, перепитав:

– Що там сталося? Вибач, люба, мої не дають спокійно навіть повечеряти. Здаємо той об’єкт…Ну ти сама розумієш…

– Нічого страшного. Розповідаю тут про наші будні. Пам’ятаєш ту чорняву молоду дівку, що сиділа в бухгалтерії? То колишня нашого героя! – і слово нашого героя було сказане так, наче б то вони мали якісь претензії на нього.

– Не дуже. Маму її знав. Що то була за мерзенна жінка…

І Аркадій Юрійович з не притаманною йому злістю і гостротою попровадив, розповідаючи як він насилу спекався стервозної дамочки, що діставала його своїми гидотами. Що саме мав на увазі пан Аркадій ніхто не уточнював. Вкінці він, якби зі співчуттям додав:

– Ти знає, я хоть і не знаю того хлопця але мені його шкода. Бо якщо та, молода така сама як її мама – то бідний він біля тих двох дуреп буде.