25

Вечір для Інни був не найкращим. За вечерею мама з татом обговорювали Влада і той інцидент, що стався в школі. Дівчина знала, що лише завдяки тому, що Влад не написав заяву вона уникнула багатьох «проблем». Стояло лише одне питання – чому?

Чому не написав? Чому змовчав? Чого не дав хід всій цій історії? А крім того, він же міг і ще від себе багато додати. Ой багато. І про уроки. І про постійні напряги. І про хамство до нього.

«Але відсутність заяви – відсутність злочину» - як сказав поліцай, котрий приходив тоді до школи. А отже, ніхто ні до кого не має жодних претензій. Неймовірно. І це не могло дивувати обох.

-Ти знаєш – провадив чоловік, – мені з того їхнього вчителя аж дивно. Змовчати на таке! Ти уявляєш, що могло бути, якби він…

-Краще помовчи! – відповіла жінка. – Дякувати Богові, що все обійшлося. Сама дивуюся. Але все одно дякувати!

Дівчина дивилася на все це як на спектакль. Вона знала, що мама не просто так завела таку бесіду. І очевидно, що вона хоче щось почути. Тому Інна відкривала рот лише для прийняття їжі. Але так тривати довго не могло.

– Скажи, донечко, – звернулася мамам, – А який той ваш Влад… Як там його?..а Андрійович?

Інна глянула на маму з піднесеною до рота ложкою. Вона хотіла сказати – наглий, високомірний тип. Але якась внутрішня сила не дала цього зробити.

– Так нічого. Знає багато. Але вимогливий.

– Значить вимогливий, кажеш – пробурчав тато.

Йому було байдуже на всю цю бесіду. В Аркадія Юрійовича були свої проблеми. Треба було здавати житловий комплекс в обласному центрі. З тим проблем вистачало по вуха. Чого варта була одна документація. А комісії. А дати всім «на лапу». Бо інакше затравлять. А де це все взяти. Як зробити так – аби і вовк був ситий і вівці цілі. От і сидів цілими вечорами бідний Аркаша і ліз зі шкіри геть аби якось те все звести докупи. Бо проект був справді грандіозним. І якщо він його доведе «правильно» до кінця то отримає гарненький куш. Але треба було ще багато попотіти аби той кінець настав.

Тож дивлячись вперед у світле майбутнє і бачачи уже світло в кінці тунелю вельми шанований пан Юрійович пихтів на всі боки аби дотиснути все в потрібні строки. І йому було абсолютно байдуже до того, який там новий вчитель в школі. Єдине чого він підтримував цю розмову аби якось відволіктись бодай на кілька хвилин від своїх думок.