20

Десь в кінці уроку на телефон Владові прийшло повідомлення: «хочеш по говорити – тоді зустрінемося біля води. В 18.00. Твоя». Це дещо зрушило лід в душі Влада. Хоча і з великою підозрою.

Це виглядало дивно. Бо Христина, якби справді хотіла, то могла б і подзвонити. Причому зі свого телефону. А не з чужого. І не писати якесь повідомлення а нормально сказати.

А в тім яка різниця – написала, подзвонила. Добре що далася чути. А вже вони цього разу поговорять як слід. І Влад зможе розвіяти усі свої сумніви. Зможе почути справжнє заперечення а не лише його мізкування навколо того, що сказав Коля. Так, він обов’язково про це скаже Христині. Бо це занадто аби про нього думали, що він якийсь безхребетний. Втім, Влад сваритися не спішив. Він просто хотів нормально поговорити.

В тім, зараз він піде до себе на роботу. Там роботи так десь на години зо дві-три. І тоді вже можна буде думати про розмову.

Але той факт, що повідомлення прийшло з невідомого номеру змусило Влада дещо подумати – а чи не розіграш це чийсь. Бо як не як це якось не дуже виглядало в дусі Христини. Вона ніколи ще не писала. Могла подзвонити. Що правда, останнім часом все рідше і рідше. Але писати – ніколи.

Але не можна бути таким категоричним. Люди ж мають властивість змінюватися. І не лише в повнішому плані. Вони ще й часто змінюють свої звички. Так, що нічого дивно бути не має.

Влад відпустив клас. Він помалу почав збиратися й сам. І лише тепер зауважив, що нинішній урок був сухим і однотонним. Таким, як похорон. Жодного жарту, жодного анекдоту, як то не раз було.

Навіть в коридорі висіла мертва гнітюча тиша, коли він вийшов з кабінету аби спуститися сходами. Все це якесь таке нависле, сумне. В один момент все довкола стало чорно-білим і холодним. І навіть перші промені наполовину вже весняного сонця не радували душу. Влад йшов вулицею. Він так хотів повернути все назад. Щоб примиритися. Щоб було все добре як до тепер. Але чи так буде він не міг знати. Лише одні сподівання.