13

Влад, як завжди ранком, йшов спочатку до школи. Там відмічався, посидів годинку в учительській аби встигнути позаписувати всі нові конспекти. І йшов до себе на роботу. Так було і сьогодні. Не передчуваючи нічого поганого, він вийшов з дому і побрів до любої школи. Та як лише вступив на поріг одразу ж відчув, що нинішній день принесе йому сюрприз. І не помилився.

Влад ще не встиг піднятися на другий поверх, як наткнувся на зауча, котрий аж підскочив від радості як лиш побачив хлопця. І перш ніж Влад розкрив рота аби привітатися – почув:

– Зайди до Ігоря Дмитровича. Отримаєш нові бонуси.

Влад пройшов по коридорі і легенько постукавши відкрив двері. Директор сидів у своєму кріслі і щось писав. Коли Влад зайшов до кабінету, Дмитрович встав і вийшов з-за стола.

– Дуже добре, що ти зайшов! – поспішно залепетав директор. – Я тебе чекав уже від учора. Маю до тебе одне прохання. Ну як прохання… наказ я уже написав…

– Щось сталося? – здивовано спитав Влад. – Який наказ? Для чого?

– Ну ти розумієш…. Тут така справа… Коротше кажучи, тепер ти будеш керівником 9-А.

– Ви жартуєте !?

– Ні, ні Владе. Зрозумій. Ми мусили. Пані Наталія захворіла. І нема ким замінити. Я чув ти з ними найкраще знаходиш спільну мову. – директор говорив поважно, наче витискав кожне слово з себе. – То не на довго. На трошки. Тим паче, що це лише на краще для тебе. Адже ти ще більше зблизишся з дітьми.

– Ви хочете аби я відповідав за цих малих неврівноважених покидьків суспільства. Та я сюди лише пішов з умовою на не довгий термін. А не загинатися з чужими дітваками.

– Владе Андрійовичу! – вже більш поважніше почав директор. – Ви мусите замінити колегу. І край. Ми будемо всі вам буде вдячні.

– Ні, ні, ні так не піде. Я не хочу вигрібати потім у разі чого… я замолодий…

– Владе Андрійовичу! – гостро повторив директор. – Ви здоровий, розумний, молодий чоловік. Я у вас вірю. Ось наказ уже готовий. І навіть підписаний.

Настала хвилинна пауза. Стало тихо наче в домовині. Влад стояв розгублений. А директор уже встиг всістися у своєму затишному кріслі. Нарешті він вгніздився. А тоді додав:

– Подумаєш, тиждень-два… може місяць. Владику, не бійся. Все буде гаразд. Я розумію – ти молодий. Ти живеш собі іншим. Але треба. Ну треба і нема ради. Ніхто не хоче. Не хоче і край. Ну протримайся там якийсь час.

Хлопець зітхнув і направився до дверей.

– І ще одне! – затримав його голос Ігоря Дмитровича. – Роби з ними що хочеш. Я буду все на твоєму боці. Чесне слово. Обіцяю. Вкінці кінців, це не так вже й страшно. Крім того, навчання почнеться лише з наступного понеділка. Так, що набирайся терпіння.