9

Нарешті все скінчилося. Народ помалу розходився додому. Дехто ще активно щось доказував комусь зі своєї компанії. Хтось когось ще чекав.

За вікном був вже пізній зимовий вечір. Навкруги було сніжно. І тільки ліхтарі освітлювати заметені вулиці. Довкола було тихо. Справжня зимова казка.

– Що ж… дякувати Богу відбули все без приколів. – коротко підсумувала Тетяна Василівна. – Дякую хлопці, що ви були. Всім гарного вечора. Я пішла. Геть чисто вже з ніг валюся.

І вона пішла. Решта заходилися теж збиратися додому.

– Ти йдеш? – звернувся Віталій Яремович. – Можу підкинути додому.

– Я теж машиною.

– Ну тоді гарних вихідних.

Влад ще раз все оглянув. Все було на місці. Нічого підозрілого не було замітно. Тож тепер він міг сміло забиратися звідси геть. Він одягнув куртку і вийшов. В середині залишився лише сторож, котрий мав позакривати все. На площадці ще стояли дехто з вчителів.

– Слухай, Владе, ти машиною. Може візьмеш з собою Інну. Тобі ж і так по дорозі.

О, ні. Тільки не це. От якраз її ще зараз бракувало. Але в голос ні слова.

– Так, звісно. – а подумки «А що є варіанти? Що сказати: « я не хочу!». Як це буде!».

Інна стояла біля машини. Видно вона сама вламала.

– Сідай. – сухо мовив Влад і відкрив дверку.

Вони їхали нічними, засніженими вулицями. В машині панувала цілковита тиша. Обоє мовчали. І обоє чекали що хтось інший заговорить першим.

– Твій дім!? – першим промовив Влад, вказуючи на ковану браму.

– Так. Скинули нарешті тягар з плечей? – відповіла дівчина.

– Аякже! – усміхнувся він. – І не кажи. Сумочку забери. Сочок твій я вилучив. Так, що ніхто не спалить вже.

– От зараза ... – вона тільки тепер згадала про неї. А про її вміст і поготів.

Вона мовчки вийшла з машини. Влад ще постояв доки не закрилася хвіртка. А тоді рушиш геть. Невже ця ще наполовину дитина зможе зруйнувати всі його плани. Ні. Він в це б ніколи не повірив. Але в її очах щось таки було не зрозуміле. І це підсвідомо лякало. Хлопець повернувся нарешті в центр. Він ще хотів заїхати до Христі.