2

Влад ніяк не хотів приєднуватися до лав педагогічних працівників. Йому і так не погано. Він закінчив Університет. Має роботу. Має бодай якийсь уже тут стаж. Гарну зарплату. Чого ще йому треба.

Але ж ні. Він мусить послухати Юрія Володимировича. А куди дінешся. Це ж татів друг. Крім того, він сам взяв на роботу Влада. Тоді, як в місті роботи знайти було годі.

І от воно, місце його майбутньої вимушеної, додаткової роботи (з глибокою надією не надовго!). З педагогічного у Влада був лише розумний вираз обличчя і не прихована не приязнь до підростаючого покоління.

Владислав Волонській, закінчив юридичний. Два роки стажу по спеціальності в обласному суді. Потім хлопець вирішив змінити місце роботи. Тут і зарплати більше і роботи менше. Крім того, керівник постійно задоволений роботою хлопця. Так як Влад мав ще й технологічну освіту. Заочно щоправда. І якусь там курси. Власне це і стало його головною справою: ремонтувати, підключати, збирати-розбирати і таке інше всіляку техніку.

З раннього дитинства хлопець любив розкручувати старі телефони, радіо. Щось в тому колупатися, щось паяти. Але років зо два тому у нього відкрилося друге дихання – Влад взявся вивчати писати сайти. А іноді навіть і деякі програмки. Те, чого він так довго і скрито хотів. Тож тепер була і робота і хобі, котре мало по малу приносило якісь грошенята.

У школі його зустріли з повною байдужістю. Йшов уже місяць навчання. Всі були заклопотанні своїми проблемами. Тож, після кількох хвилин у кабінеті директора і цілковитої згоди – його повели до кабінету інформатики. Там, як і очікував Влад, було «сумно». Все було старе і ніяке. З таким матеріалом працювати було не можливо. Але його ніхто і не заставляв сильно входити в смак трудоголіка. Головне, що є молодий і щось там вчить.

Отож, через не можу, не хочу, не буду – почалися трудові будні на педагогічній ниві. Для Влада це було щось абсолютно чуже і вороже. Він з не прихованою відразою дивився на свою роботу. Ще би. В офісі він отримував зарплату за місяць таку ж як тут за два-три. І плюс калим. Ну звісно, він же лише на пів ставки. Але тим не менше Влада це радувало.

З дітьми він особливо контакту не шукав. Бо не любив «тих засранців». А от робото було все добре, поза як зміг налагодити більшість компів. А з деяких навіть можна було заходити в інтернет.

За два тижні він зміг переконати директора школи, що провести інтеренет до комп’ютерного класу просто таки життєва необхідність. А ще через три – понастроював усі решта машини в школі. І навіть деким вчителькам приватно дома допоміг з цим питанням. Тож, нового колегу зразу «зауважали».

Зате уроки виходили не дуже. Влад не готувався. Йому було не зрозумілим всі ті «психологічні підходи до дитини». Крім того, молодик, ще й не хотів панькатися з тим.

Та за деякий час Влад мало по малу почав входити в роль учителя з усіма його «нюансами». Він потроху почав «піднапрягати» своїх підопічних здавати якісь заліки, контрольні, самостійні, виконувати різні завдання на компах. І звісно ж ставити за це якісь оцінки. Треба сказати, що з оцінюванням він чув щедрий. На високі бали не скупився. Так, що нижче середнього ні в кого не було. Тож в принципі, всі мали бути задоволені. Але чи так було!?