Елемент сто вісімнадцятий

Я вже йшла коридором, не розуміючи як тут опинилась, ноги підкошувалися, але я знала, куди. У кімнату Косано. Там, у верхній шухляді столу, він тримав зброю. Я бачила її не раз.
Мої пальці тремтіли, коли торкнулися холодного металу. Пістолет був важкий, справжній, не іграшка. І саме в цьому була його спокуса.

Я піднесла його до скроні. Холодне дуло вперлося у мою шкіру, і мені здалося, що всередині все замерзло. Серце билося, наче знало — ще мить, і воно зупиниться.

— Ада… — голос пролунав за спиною.
Я здригнулася. На порозі стояв він. Мій кат. Мій “батько”. Його обличчя вперше не було кам’яним — там була паніка.
— Зупинись. Не треба.

Я засміялася крізь сльози — тихо, зламалося.
— А навіщо? Нащо жити? Ти ж забрав у мене все! — моя рука тремтіла, але я не опускала пістолета. — Я не можу без нього… Я не хочу… якщо раніше я вмовляла себе жити, тільки заради того щоб закінчити навчання і поїхати назад. То зараз ради чого мені жити

Він зробив крок.
— Доню, будь ласка… Ради мене. Живи ради мене. — в його голосі бриніла вперше почута слабкість. — Поклади.

— Не називай мене донькою! — я закричала, відчуваючи, як сльози палять щоки. — Моя сім’я була там, з ним! А ти забрав мене сюди, у клітку! А заради тебе я можу тільки вмерти, ніколи в житті не буду жити заради тебе. Ти і так моє життя зламав. Це через тебе він помер! Через тебе, чуєш? — Я дивилась йому в очі з ненавістю, якою ніколи раніше не відчувала.  — Живи з цим тепер, і ніколи не забувай, Фабріціо Косано.

Ще крок. Він наближався.
Я притиснула пістолет міцніше.
— Ще один крок — і я стріляю!

Але він ішов. Його очі, холодні й розважливі, тепер благали.
І тоді я натиснула.

Пролунав звук.
Різкий, пронизливий.
Я відчула удар, біль, який розірвав мене зсередини. Світ перевернувся, очі закрилися самі собою.

Останнє, що я бачила, — його обличчя. Вперше спотворене жахом.

А потім темрява.
Тиха. Безкінечна.