Елемент сто сімнадцятий

У голові калатало: це неправда, це неправда, він живий, він чекає мене… Але батько мовчав. Стояв і дивився. І від того його холодного погляду я ще більше ламалася.

Я рвала повітря грудьми, хапалась за кулон, стискала його так сильно, що метал врізався в долоню. І тільки одна думка пекла мене зсередини: я не встигла… не сказала… не доторкнулася востаннє…

Я ридала так, ніби сама вмирала. Париж десь за вікном жив, сміявся, світився вогнями. А мій світ закінчився.

— Ти брешеш… — мої руки затремтіли, я хапалась за край столу, аби не впасти. — Це не він. Це не мій Нікс…

Фабіо мовчки поклав переді мною телефон. На екрані — фотографія. Розбитий мотоцикл, розірвана шкіряна куртка, і серед уламків — тіло. Обличчя, хоч і побите, спотворене, але я впізнала його одразу. Мій хуліган. Мій Дикий. Мій хлопчик.

— Ні… Не може бути… — у мене вирвався крик, який зламав тишу дому. Я схопила телефон, наче могла оживити його своїм дотиком. — Це не правда! Це не правда, чуєш мене?!

Сльози застилали очі, я не бачила нічого навколо, лише його. Його мертвого.

— Доню, ти можеш поїхати в Рим, проститися з ним… — голос Косано звучав рівно, навіть спокійно, як лікар, що констатує смерть. — А можеш залишитись. Забути. Я найму кращіх психотерапевтів, і ми пройдемо це.

Я різко підняла на нього очі, червоні, заплакані, повні ненависті.
— Не називай мене донькою. Ти забрав у мене все. Ти зруйнував моє життя. І тепер… тепер хочеш, щоб я ще й відпустила його? Пройдемо? МИ!?

Сльози стікали по моєму обличчю потоками, я задихалася від ридань, груди розривало. Я вдарила себе кулаком у груди, наче могла вибити звідти біль, що з’їдав мене зсередини.

— Я нікуди не поїду! Чуєш?! Нікуди! — я закричала, втопаючи в безсиллі. — Бо якщо я побачу його в труні… якщо я подивлюся на нього востаннє… я не витримаю, я вмру там же поруч із ним! — Мені і зараз не хотілося вже жити.

Я впала на підлогу, обхопила голову руками, ридала так, що світ розмивався в каламутну пляму. Хотіла вирвати з себе серце, щоб більше не відчувати цього пекла.
— Нікс… чому ти мене залишив?.. — хрипіла я крізь сльози. — Як я тепер..

А Косано стояв поруч, кам’яний, холодний, байдужий. І в мені зростала нова ненависть: він дихав, а Нікс — ні. Напевно він радів, напевно він дуже радів. Це все він винен, я знаю, що він. І я ніколи не пробачу йому цього. Нещасний покидьок.