Елемент сто шістнадцятий

Двадцятирічна я вступила до університету. Оформила громадянство. І разом із ним мусила отримати професію — такий закон. Париж восени був казкою, але не таким гарним, як Рим. Мокре листя липло до підошов, повітря пахло кавою та димом від сигарет, студенти поспішали на лекції, сміялися, ховалися під парасолями. Я йшла повз них, і серце стискалося. Бо я була серед них, але ніби з іншого світу.

Кожного ранку я прокидалася і казала собі: живи, Адо. Просто живи. Я сміялася в аудиторії, відповідала викладачам, пила гаряче вино на площі з одногрупницями. Але щоночі, коли залишалася сама, сльози все одно знаходили мене. І я шепотіла у темряву його ім’я.

Париж танув у жовтогарячих вогнях осені, а я — у своїй самотності. Іноді здавалося, що я вже навчилася жити тут, без нього. А потім раптово вітер приносив запах диму й бензину, і мене стискало так, ніби я знову сиділа позаду нього, обіймаючи руками його пояс. І тоді я розуміла — від спогадів мені ніколи не втекти.

Я поверталася з університету, книги тиснули мені плече, а думки — душу. Осінь розчісувала бруківку мокрим золотим листям, і люди поспішали під парасолями. І раптом, серед вітрин, я побачила маленьку конюшину на тонкому ланцюжку. Точнісінько таку, як у Нікса.

Мене ніби струмом вдарило. Я зайшла в магазин, пальці тремтіли, коли брала кулон. Продавчиня — усміхнена француженка — запитала:

— Подарунок?

Я ковтнула клубок у горлі й відповіла майже природною французькою:
— У мого хлопця такий самий. Хочу мати однакові.

Вона посміхнулась, щось казала, але я вже не чула. Я розрахувалась кредиткою, вийшла надвір і одягла кулон прямо там, посеред вулиці. Він холодно торкнувся моєї шкіри, і сльози самі з’явились на очах.

Дні тягнулися, я вчилась, пила каву, писала реферати з дисциплін. Осінь ставала холоднішою, а вікна мого життя — ще вужчими.

І от, того вечора, коли я сиділа за столом, намагаючись зібрати докупи розкидані думки для роботи з психології, двері моєї кімнати відчинилися. Зайшов Косано. Його обличчя було серйозним, занадто спокійним.

— Чого тобі? — Спитала я, навіть не відірвавшись від ноута з презентацією.

— Ада… — він зупинився, вдихнув і сказав рівно, холодно, як завжди: — Нікс розбився на мотоциклі. Мені щойно подзвонили.

Світ обвалився. Наче хтось вирвав із грудей серце і кинув на кам’яну підлогу. Я подивилась на нього, не розуміючи сенсу слів. Розбився. Нікс. Мотоцикл. Телефонний дзвінок.

І тільки кулон на моїй шиї різонув по шкірі, як лезо.

Я встала. Сльози не текли — вони тільки почали мене душити.

— Повтори. Повтори, я сказала!!! — голос зірвався, і стіни відбивали моє горе назад, коли я не почула бажаного, підтверджуючи слова Фабріціо. — Боже… ні… НІ!