Елемент сто чотирнадцятий

Сніг тонким шаром лягав на бруківку, хрустів під підошвами. Дихати було важко, кожен вдих віддавався морозом у грудях. Ліхтарі розкидали тепле жовте світло, але воно не зігрівало. Я бачила закохані пари, що трималися за руки, сміялися, фотографувалися біля старовинних фасадів, а я йшла сама. У чужій країні, серед чужих людей, що говорили мовою, якої я не розуміла.

Я розгублено торкалася пальцями холодного металу перил на мосту через Сену. Вода текла повільно, віддзеркалюючи білі сніжинки, що падали з темного неба. Париж був красивим — до болю, але в ту мить він здавався кліткою.

Що мені робити? Як знайти вихід? — питала я сама себе, але відповіддю було лише шелестіння вітру і віддалений звук дзвонів Нотр-Даму.

Я раптом помітила мого батька. Він ішов поруч із чоловіком у дорогому костюмі, обидва виглядали так, ніби вирішують важливі ділові справи. Вони говорили французькою, і я не розуміла жодного слова — і навіть не хотіла. Серце калатало шалено, а розум кричав: тільки не наближайся, біжи!, але ноги відмовлялися слухатися.

Я бачила його обличчя, спокійне, майже холодне, і всередині все вибухало. Я почала рватися, кидати руки, кричати — але він просто забрав мене за руку, міцно, наче хоче довести, що я нікуди не піду. Моя істерика, мої крики — для нього не існували. Він йшов, тримаючи мене, а я билася, волала, плювала словами і сльозами, але гідність у його погляді залишалася непорушною.

Додому ми прийшли швидко. Він запер мене у своїй кімнаті, не дивлячись на мої крики та удари по дверях. Моя гнівлива енергія була марною — він був сильніший, холодніший за мене в цей момент. Потім він забрав мій телефон. Серце стислося, коли я зрозуміла, що це єдина надія на повернення, я можу знайти десь вай-фай, щось ще придумати…

— Що ти робиш?! — кричала я, намагаючись вирватися.

Він мовчки спостерігав, і тоді Косано не звертаючи уваги на мої сльози, розбив його об підлогу. Я застигла, впала на коліна, відчуваючи, як зникає зв’язок з тим, хто міг мене врятувати. В кімнаті стало тісно і душно, повітря немов стискало груди, і я зрозуміла — зараз я зовсім сама, із ним, і без жодної можливості втекти.