Елемент сто тринадцятий

Я прокинулася від дивного тиску в скронях. Голова гуділа, ніби в ній калатали сотні дзвонів. У роті було сухо, а рука різко занила, щойно я поворухнулася. Я підняла її й побачила слід — маленьку червону крапку від голки. Крапельниця… Він щось зі мною зробив.

Паніка піднялася миттєво. Я різко підвелася, від цього все закрутилося перед очима, підлога попливла, але я вчепилася у край тумбочки й утрималася. Усе тіло тремтіло, та я змусила себе встати й піти. Я мусила вирватися.

Двері не були замкнені. Я вискочила в коридор, бігла, майже спотикаючись, сходами вниз. Серце билося в горлі. Я відчувала — це не сон, це якась жахлива реальність.

Я вибігла на вулицю й ковтнула холодного повітря. Воно різко вдарило в легені, але від того стало ще гірше — світ розгойдався, і я мусила спертися на стіну.

— Перепрошую… — я схопила за рукав жінку, яка проходила повз. — Де я? Що це за місце?

Вона зупинилася, подивилася на мене з подивом і відповіла:

— Mademoiselle, ça va?

Я завмерла. Її слова ніби вдарили по голові ще сильніше, ніж усі уколи. Я не розуміла майже нічого, окрім чужого звучання. Французька. Люди навколо говорили французькою.

Я зробила крок назад, серце шалено калатало. Він… він вивіз мене. За кордон. Боже, куди я потрапила?..

Я вбігла до першої ж крамниці, захекана, з телефоном у руці. Пальці тремтіли, коли я відкрила перекладач і написала: де поліція?
Мене зрозуміли, кивнули й вказали напрямок. Я бігла, майже ковзаючись на бруківці, доки нарешті не побачила невеликий відділок.

— Bonjour… police… — вирвалося в мене, і я простягла телефон з перекладеним текстом: мені потрібна допомога, мене викрали.

Вони вислухали, але на їхніх обличчях не було ані краплі серйозності. Один поліцейський навіть усміхнувся так, ніби я розповіла дурнуватий жарт. Мені пояснили — через перекладач знову, сухо й беземоційно: тобі сімнадцять, ти неповнолітня. Ти не можеш виїхати з країни без згоди батька.

У мене ніби земля з-під ніг пішла. Ноги ослабли, і я вийшла надвір, наче мене облили крижаною водою. Ні, навіть гірше — мене просто закували у невидимі кайдани.

Я намагалась подзвонити, але весь інтернет витратився щойно, це ж інша країна, тут інша мережа…  Я блукала вулицями, без жодної думки, куди йти. Париж… Це місто завжди здавалося мені романтичним, зі шпалер старих фільмів, з картинок в інтернеті. А тепер він був холодним і байдужим.