Елемент сто одинадцятий

У машині панувала гнітюча тиша. Фабіо стискав кермо так сильно, що побіліли пальці, а Ада сиділа поруч, дивлячись у вікно на темні вулиці, вкриті снігом. Нарешті він заговорив, низько й грізно:

— Ти ганьбиш моє ім’я, Адо. З байкером валяєшся по чужих ліжках?

— Замовкни, ти нічого не знаєш. — різко відповіла вона, навіть не озираючись. — У тебе немає жодного права вирішувати за мене.

— Ти моя дочка! — рикнув Фабіо, вдарив кулаком по керму так, що машина здригнулася. — Я вирішую, з ким ти будеш, і що робитимеш!

Ада нарешті розвернулася до нього, її голос затремтів від гніву:
— Я тобі більше не дочка! Чуєш? Ти для мене більше — ніхто!

Очі Фабіо потемніли від люті. Його щелепа зціпилася, він витягнув хустинку, ніби звідкись із кишені, і промовив крізь зуби:
— Дарма ти це сказала.

— Що ти… — Ада не встигла закінчити. Він різко притиснув тканину до її обличчя. Різкий, різкий, огидний запах одразу обпік легені, вдарив у голову.

Вона виривалася, намагалася відштовхнути його руку, але слабкість накочувала хвилею. Світ поплив, очі почали закриватися, пальці мляво впали на коліна.

Останнє, що вона відчула, перш ніж провалитися в темряву, — це важкий запах хімікату.

Фабіо їхав нічними вулицями, і його погляд ковзав по темряві, але всередині він палав від відчуття контролю. Кожен рух керма, кожен вдих, кожен удар серця — усе належало йому. І навіть вона — ця вперта, ще зовсім дитина, — теж належала йому.

“Я роблю це для неї. Вона цього не розуміє, але я — її батько. Я краще знаю, що їй потрібно. Свобода? Кохання? О, яка дурість… Це все вигадки, які зламають їй життя. Тільки я можу захистити її від світу. І від самої себе.”

Він відчував насолоду від цієї думки. Йому було мало того, що він мав владу над людьми в Римі та і не тільки, над грошима, над страхом, який сіяв. Тепер він мав у руках найдорожче — доньку, і вона буде змушена коритися.

На мить його думки повернулися назад.
Він згадав, як батько того покидька — старший Вайлд — колись стояв перед ним, згорблений від болю, з отруєними легенями, і благав про допомогу. В’язався у якусь дурну, а потім зразу до Фабіо.
“Косано… допоможи… ти ж лікар…”

Чоловік тоді навіть не здригнувся. Він пам’ятав, як той жалюгідний обіцяв віддати йому свого сина в рабство, який стояв поруч не розуміючи що відбувається, аби тільки врятувати життя. А він лише посміхнувся. “Нащо мені ця возня з дурнуватим хлопчиськом? У мене ж є моя принцеса…”