Елемент сто сьомий

Я запнувся на хвилину, не розуміючи, що вона має на увазі:
— Я не зрозумів тебе, Різноока… а тілько що було що?

Вона відповіла тихо, ледве чутно:
— Я не хочу, щоб ти страждав через мене.

Я зробив крок уперед, запхнувши руки в кишені і опустивши голос, щоб він звучав рішуче і серйозно:
— Адо… мені все одно. Я помру за тебе і не буду жалкувати. Бо ти — це ти. Мені не потрібна ніхто інша. Зрозумій, ти для мене все. Я не можу без тебе. Ти мій наркотик.

Вона підняла погляд, зустріла мій і серце здригнулося — у її очах була правда, суміш страху і тривоги, але також щось ніжне, приховане. Потім вона тихо сказала:
— Тоді… ми не маємо палитися разом, ми не знаємо одне одного.

Вона дістала ручку з кишені і взяла мою руку. Її пальці були теплі, впевнені. Легкими рухами вона написала на моєму зап’ясті одне слово — «мій». І я зрозумів: вона підкорила мене цим маленьким, простим жестом. Ця Різноока… ця тендітна, смілива дівчина, яку я ніколи не зможу забути.

Вона розвернулася і пішла, а я пішов слідом за нею, не відриваючи очей. Коли ми зайшли до класу, нас відразу спитав вчитель фізики, де ми були. Я ледве підняв погляд і огризнувся:
— Не ваша справа.

Я сів на своє місце, опустив голову на руку, дивлячись у бік Ади. Серце продовжувало шалено калатати, а теплі відчуття від її дотику ще довго пульсували по всьому тілу. Мене не цікавили слова вчителя, мене не цікавив увесь світ — була лише вона, її маленька, м’яка рука і її очі, що змусили мене відчути, що я нарешті вдома.