Елемент сто четвертий

Вона йшла коридором, тихо, швидко, немов боялася чогось. Я йшов слідом. Кожен її крок лунав у моїх вухах гучніше за удари мого серця. Вона завернула за стелаж у бібліотеці, і я рвонув швидше, бо відчував: ще трохи — і вона вислизне назавжди.

Я наздогнав її між стелажами і я встав прямо перед нею. Мені не потрібно було багато слів. Її очі, ті самі, що снилися мені кожну ніч, ті, заради яких я жив… дивилися холодно, відсторонено, так, ніби я був чужим.

— Поясни, що відбувається? — мій голос зірвався, наче крик душі.

Я ривком притиснув її до холодної стіни. Мої долоні опинилися над її головою, пальці зімкнулися з її пальцями, і це маленьке торкання вдарило струмом у груди. Я вдивлявся в її обличчя, шукав у різних очах хоч іскру, хоч тінь тієї Ади, яку я знав. Але там була тільки холодність. Лід.

— Я не можу прийняти це, чуєш? Як ти могла забути? Як? — слова виходили уривками, з гіркотою й болем, наче я задихався.

Вона прошепотіла:
— Я… правда забула.

— Тоді я нагадаю.

Я нахилився ближче. Відстань між нашими губами зменшилась. У грудях спалахнуло полум’я, яке обпікає зсередини. Спина нила після старих ударів, але це було ніщо в порівнянні з тим вогнем. Я ковтнув слину, серце відбивало безумний ритм.

Кілька секунд. Вона не відштовхувала. Її руки залишались у моїх, наші пальці переплелися, і це зводило мене з розуму. Я не витримав і доторкнувся до її губ. Спершу обережно, боязко — наче боявся зруйнувати мить.

Я чекав цього так довго. Але чи чекала вона?

Вона не виривалася. Її губи були теплі, солодкі, справжні. Це не міг бути сон. Я відсахнувся на секунду, щоб поглянути — моє волосся впало на очі, але я все одно побачив: її повіки зімкнуті. Вона дозволяла мені.