Елемент сто третій

Я зайшов у школу, навіть не знаючи навіщо. Тіло ще боліло, рани толком не зажили, а ті що і зажили лишили на обличчя шрами. Снилися кошмари, в яких я бачив Аду закривавленою, бачив, як її відводять від мене. Кожен день цих місяців без неї був катуванням. Я вмовляв себе, що вона жива, що колись я знову почую її сміх, побачу, як вона затикає за вухо пасмо свого волосся.

І раптом.
Я побачив її.

Вона йшла по коридору, холодна, горда, зовсім інша… але вона. Моє серце вистрелило в груди, наче я знову ожив. Усе всередині закричало: «Ада!». Я відчув, як кутики губ самі піднялися, я, мабуть, усміхався, як ідіот. Хотів підбігти, обійняти, підняти її на руки, сказати, що я радий її бачити живою, здоровою.

Я бачив, як світло від вікон грало в її волоссі. Але щось змінилося… воно було коротше, ледь діставало до плечей. Я стояв, як прибитий. Вона страждала, поки я навіть не знав, де вона. І мене не було поруч. Це розривало душу.

Я вдихнув. Набрався сміливості. Відігнав біль і підійшов ближче.
— Пішли геть! — гаркнув я на тих гадюк, що крутилися біля неї. Бо ніхто не мав права чіпати її. Ніхто.

Вона не глянула. Просто пішла далі. Я серцем відчув, що втрачаю її вдруге. Я кинувся, схопив за руку. Її пальці тремтіли. Вона повернулась до мене і питально подивилась на руку, яку я все ще тримав.

— Ада… твоє волосся… Пробач… — я торкнувся її щоки. Мені хотілося впасти на коліна, просто щоб вона подивилася на мене своїми різними очима.

Але вона скинула мою руку.
— Ми знайомі?

Я відчув, як у ту секунду все всередині мене все розсипалося на друзки. Вогонь, який я носив у грудях, згас. Земля пішла з-під ніг. Я чув, як вона віддаляється, але не міг рушити слідом — моє тіло стало каменем.

Вона не впізнала мене?
Моя Ада.
Моє серце.
Моє життя.

А я… для неї тепер ніхто.