Елемент сто другий

Мій погляд раз по раз ковзав на порожню парту Дикого. Ні його чорного рюкзака, ні його зухвалої усмішки. На другому уроці — теж. На третьому — так само. Серце глухо падало все нижче.

Я не витримала. Вийшла в коридор і попрямувала до комори. Саме там ми вперше зустрілися. Я відчинила двері, зайшла всередину. Порожньо. Лише пил і запах старого дерева.

І саме тоді я почула приглушені голоси. Нанні і її подружки.
— Поставимо цю дуру на місце. Думає, вона тут найважливіша?

Я на мить здригнулася. Але зупинилася. Зробила вдих. І вийшла прямо до них. Йшла, не спускаючи очей. І, проходячи повз, навмисно сильно штовхнула Нанні плечем.

— Ей, Німфа! — крикнула вона мені вслід.

Я різко зупинилася. Повільно обернула голову.
— Це ти мені сказала? — мій голос лунав, як крижана лезо.

Нанні вже відкривала рота, щоб щось огризнутися. Але тоді він.

Ті кроки. Важкі, знайомі. Запах диму й бензину. Той погляд, що обпікав спину.

— Пішли геть! — гаркнув він, і в голосі було стільки сили, що коридор завмер.

Я не розвернулася. Просто пішла далі, стискаючи кулаки, щоб не здригнутися. Але він наздогнав мене й схопив за руку.

— Ада… — його голос зламався. — Твоє волосся… Пробач… — Його пальці торкнулися моєї щоки. Такий ніжний дотик. Такий рідний.

Я відчула, як все тіло зрадницьки тремтить. Сльози вже готові були впасти. Але я зібрала рештки сили й відштовхнула його.

— Ми знайомі? — спитала я.

Він завмер. Його очі, завжди такі вогняні, потьмяніли. І я бачила, як у ту мить вмирає його серце. Моє теж.

Я розвернулася й пішла. Кожен крок рвав мене на шматки. Але я знала: якщо дозволю собі лиш слово, лиш один подих його імені — я ніколи вже не зможу відпустити.