Елемент сто перший

Розетті вийшла з класу, і в повітрі повисла знайома тиша. Я навіть не здивувалася, коли до мене підійшла Нанні. Вона зухвало схрестила руки на грудях і всміхнулася так, як завжди, коли готувалася когось принизити.

— Подивіться-но, — почала вона, зиркаючи на мене зверхньо. — Ось і наша Німфа. Ти ж навіть не згадаєш, хто ми, правда? Може, тобі знову допомогти згадати, ким ти тут була?

Я підняла очі від парти, і мій погляд пройняв її крижаним спокоєм.
— Я чудово знаю одне, — сказала я тихо, але так, щоб чули всі. — Ти завжди була лише голосною тінню, яка жила за рахунок чужих слабкостей. Але є проблема, Нанні. Тепер слабкою я не є.

Її подружки перезирнулися. Нанні скривилася й виплюнула:
— Диви, яка горда! Думаєш, раз повернулася з лікарняного, то можеш розпускати крила? Ти ніхто. І завжди була ніким.

Я різко встала, відсунувши стілець так, що він з гуркотом врізався в стіну. Підійшла впритул до неї.
— Повтори ще раз, і я змушу тебе дивитися в дзеркало, поки сама не визнаєш, хто з нас — «ніхто».

Її обличчя сіпнулося. Я бачила, як у її очах спалахнув гнів. Вона зробила крок уперед і спробувала схопити мене за плече, але в ту ж мить я схопила її руку, різко розвернула й одним рухом перекинула через плече. Нанні з глухим стуком впала на підлогу, видихнувши повітря.

Клас завмер.

Саме в цей момент двері відчинилися, і до класу зайшла Розетті. Я миттєво змінила вираз обличчя на турботливий, схилилася над Нанні й простягнула руку.
— Як ти могла тут впасти? — сказала я спокійно. — Допомогти?

Нанні, ще не отямившись від удару, кивнула, не в змозі заперечити.

Я підморгнула їй ледь помітно й відправила у її бік повітряний поцілунок. Вона зціпила зуби, але мовчала.

Соллі сиділа поруч, тихо крутила ручку в пальцях і нарешті озвалася:
— Знаєш… ми з тобою однакові. Нас обох зачіпали. Тебе — відкрито, мене — нишком. Я пам’ятаю, як ми ще минулого симестру боялися вийти проти них…

Я здивовано глянула на неї.
— Ми? Разом?

Вона всміхнулася сумно.
— Ти не пам’ятаєш, я знаю. Але тоді поруч були вони. Ліон і Нікс. Вони завжди стояли за нас. Наша команда називалася Форсмайл. — Соллі на секунду опустила очі. — Ти завжди вірила, що ми можемо. Бо він… був із тобою.

Моє серце защеміло так, що я мало не видала себе. Очі почали щипати, я проковтнула сльози.
— Можемо поговорити після уроку? — ледь вимовила я.

Хімія почалася звично — формули на дошці, сухий голос учителя. Вона креслила схеми, розповідала про з’єднання атомів, як одне притягується до іншого.
— Хімічний зв’язок, — пояснювала вона, — це завжди про баланс: віддати і отримати. Якщо одна сторона бере занадто багато — система руйнується.

Я слухала і відчувала, як ці слова обпалюють мене. Кохання було тим самим — віддавати й отримувати. Але я віддала все. Він — віддав усе. І все одно ми зруйнувалися.