Елемент дев'яносто п'ятий

Одного січневого ранку світло різонуло очі, і Ада з важким подихом розплющила повіки. Усе довкола було дивно знайоме — біла стеля з позолоченими ліпнинами, високі штори, легкий запах троянд і свіжого повітря з саду. Вона впізнала це місце. Її стара кімната.

Ада здригнулася. Як? Чому? Вона пригадувала мотузки на руках, темний склад, різкий сміх Тьомо… і Нікса, закривавленого, що стояв з останніх сил перед її очима.

Її тіло сіпнулося від жаху. Вона хотіла підвестися, але крапельниця й слабкість прикували до подушок.

— Ти прокинулася, доню, — сказав батько тихо, майже ніжно, щойно з’явившись на порозі кімнати.

Ада подивилася на нього — і відчула, як у грудях підіймається хвиля крижаного гніву. Усі гувернантки, що визирали з-за дверей, чекали на її сльози радості, на вдячність, на обійми. Але замість цього вона ледве чутно прошепотіла:

— Де Нікс?..

Батько завмер.

— Я питаю, де Нікс? — голос Ади зірвався, вона піднялася на лікті, її очі блищали від сліз. — Я хочу бачити його! Де він? Він живий? Я тебе питаю!!!

Тиша повисла важка й холодна. Усі в домі, навіть слуги, що давно служили сім’ї Косано, злякано перезирнулися. Ніхто не смів так говорити з ним — і тим більше його донька.

— Ти повинна забути про цього ідіота, — різко промовив Фабріціо, його голос став крицевим. — Його більше немає… Ти чуєш мене?

— Повтори це ще раз…

Очі проступили на її очах…