Елемент дев'яносто четвертий

Косано, якого називали паном усі — від слуг до найвищих чиновників, випрямився, і його погляд упав на тіло Нікса. Хлопець лежав на підлозі, закривавлений, майже нерухомий.

Йому було байдуже до чужих дітей. Але логіка підказала: якщо цей хлопець був тут разом із його донькою і не втік, значить — він захищав її.
— Викличте швидку, — сухо кинув він. — На всяк випадок.

Його голос не допускав заперечень.

Аду привезли не до лікарні, а в маєток — старий розкішний будинок із білого каменю, з високими колонами і розлогим садом, де пахли троянди у тепличках. Саме тут вона жила з самого дитинства, аж до того, як пішла в школу, ще до того, як пішла до школи. Її кімната була велика, але порожня — без її дрібниць і звичних речей, вона здавалася холодною. Та вже наступного дня в ній почали з’являтися знайомі предмети: книги, іграшки з дитинства, навіть старі постери, перевезені з тієї «жалюгідної квартирки», як висловився батько.

Біля ліжка стояли прилади — монітори, які безперервно показували, що серце б’ється, що життя ще тримається. У її руку входила тонка голка крапельниці, крапля за краплею вливала прозору рідину. Гувернантки в білих рукавичках обережно обтирали її бліде обличчя, обробляли порізи та синці. Вони шепотіли між собою, не вірячи, що панна може витримати стільки болю.

День змінював ніч, ніч змінювала день. Листя падало з дерев залишаючи їх мерзнути у зимовому повітрі, у кімнаті змінювалися лише квіти у вазах. Але Ада так і не прокидалася.

Минуло кілька днів, за ними тижні, а потім і місяці. Її груди все ще підіймалися й опускалися, але очі залишалися заплющеними. Пан Косано сидів у кріслі біля її ліжка, стискаючи в руці її маленьку долоню. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах горіло щось майже зламане.

Він, могутній, впливовий, незламний — почав думати, що його донечка більше ніколи не відкриє очей.