Елемент дев'яносто перший

Одна з дівчат підійшла до Ади. Метал ножиць блиснув, і прядка її шовкового волосся впала на підлогу.

— НІ!!! — зірвався крик із грудей Нікса. Він рвонувся, але його втримали. Його голос розпанахав повітря, та це тільки дало наказ.

Ще пасмо — тихо впало додолу.

Нікс дивився лише на неї. На її тремтячі плечі, на сльози, що блистіли в очах. Його серце рвалося на шматки.

Він закричав ще раз, але відразу ж затулив собі рот рукою, аби не дати їм причини продовжити.

Його підняли й поставили обличчям до Ади. Троє міцно тримали його за руки й плечі. Тьомо бив у лице, кожен удар віддавався кривавими бризками.

Не тому, що не міг дати відсіч. Ні. Він би вирвався, зламав кістки тим, хто торкався його, якби поруч не сиділа Вона.

Він бачив її очі — налякані, розширені, сповнені відчаю. І саме в ту мить він зрозумів: хай розривають його тіло на шматки, хай топчуть його гордість, хай глузують — усе це ніщо, якщо завдяки цьому хоч одна сльоза на її щоці висохне раніше.

Він вирішив. Він прийме кожен удар на себе, щоб тільки її не торкнулися. Щоб гостре лезо не пройшлося по її шкірі, щоб чужі руки не заплямували її. Він стане їхньою іграшкою, живим мішком для злості, лише б вона лишилася цілою.

Він навіть не кричав — не хотів, щоб її серце здригалося ще більше. Коли кулак знову врізався в обличчя, він тільки подумки повторював одне: «Тільки не її… хай краще мене… хай краще я…»

І щоразу, коли вона здригалася від звуку ударів, він змушував себе триматися ще міцніше, показуючи, що з ним усе гаразд. Бо його біль — ніщо поруч із її стражданням.