Елемент вісімдесят дев'ятий

На секунду я втратив контроль над дорогою, байк занесло, мало не врізався в бордюр. Я загарчав у мікрофон, зуби стислися так, що аж скрипнули:
— Повтори покидьку!..

— Тобі краще поспішити, — спокійно відповів він. — Якщо хочеш, щоб її обличчя лишилося цілим і таким самим гарним. І слідкуй за кулоном, Дикий. Не загуби його.

Я почув стогін, я був впевнений що Ади, я міг закластися на всі тисячу відстоків. Її. Моєї дівчинки, яку я не зміг вберегти.

Я мало не розірвав гарнітуру криком:
— Я тебе вб’ю, зраднику! Хоч пальцем її зачепиш і побачиш, як я запхаю тобі твої очі тобі в глотку!

Я зірвав кулон із шиї. Стиснув у кулаці так, що він впивався в шкіру, залишаючи слід.

Світ стискався в одну лінію дороги. Шолом давив, колеса завивали, коли я рвонув на червоне світло. Мені було начхати. Кров у жилах кипіла, серце билося, як скажене.

У руці кулон пульсував холодом, наче живий. Наче сміявся з мене.

Я знав: сьогодні буде війна.

Тьомо міг забрати половину моїх людей, а міг привести чужих, нових, озброєних. А я? Один. Один проти натовпу.

Але я не міг зупинитись.

Я приїхав на місце. Гальма зойкнули, я стрибнув із байка, схопив ствол, який заздалегідь прихопив з собою. Метал був холодний і важкий, але в руці він здавався єдиною надією.

В очах стояла тільки одна картина — Ада. Її могли бити, тримати, ламати. А я… я запізнився. І я знав, що хтось за це заплатить. І це буду я. Мені все одно що зі мною зроблять, лише б вона була в порядку і жива.

«Адо, сонечко, живи! Тримайся!»