Елемент вісімдесят шостий

Я не витримав. Різко розвернувся і крізь стелажі підійшов до неї. Вона стояла, маленька, тендітна, з мокрими від сліз щоками. І коли я нахилився й обійняв її, вона заплакала на повну силу.

— Я не можу, — ридала вона мені в плече, стискаючи мою чорну футболку так, ніби боялася, що я щезну. — Не можу більше робити вигляд… що зі мною все добре. Я зламана, Нікс… Я така зламана…

Мої руки тремтіли, коли я притискав її до себе. Сльози текли, і я не ховав їх більше.

— Ти не зламана, — хрипів я, цілуючи її в волосся. — Ти моя лілія, Адо. Я буду тримати тебе, скільки б не треба було. Навіть якщо весь світ піде проти — я не піду. Ніколи.

І ми стояли так, серед старих книжок і тиші, плачучи вдвох. Вона вперше дозволила собі бути слабкою. А я вперше — сильним для нас обох.

Ми сиділи на підлозі серед книг, наші долоні сплелися, і на мить світ ніби став простішим. Вона говорила тихо, рвано, ніби визнання виривались із самого серця: про холодні стіни дому, де кожен день був схожий на тюрму; про батька, який ніколи не був «татом», лише суворим диктатором, для якого вона була радше проєктом, ніж дитиною; про матір, яку вона не пам’ятала, лише кілька розмитих образів із фотографій; про ночі, коли їй хотілося просто кричати, але вона не мала права на звук, на слабкість, на сльози.

Я слухав її, і всередині мене все стискалося від злості й безсилля. Вона плакала й сміялась одночасно, мовби сама знущалася зі своєї вразливості.

Я дивився на неї довше, ніж дозволяло серце. Її очі блищали від сліз, але в цьому блиску була сила, яка змушувала мене втрачати контроль. Я підняв руку й обережно торкнувся її щоки, провів пальцем уздовж лінії обличчя, стираючи вологу. Вона не відводила погляду — її різні очі світилися беззахисністю, і я знав, що зараз можу зруйнувати все або ж віддати їй цілий світ.

Моє дихання змішалося з її, я нахилився ближче — ще трохи, і відстань зникла б. Я відчував тепло її губ навіть без дотику, і це пекло мене сильніше за вогонь. Її вії тремтіли, вона завмерла, і здавалося, весь світ замовк, чекаючи цього крихітного кроку.

Але в ту мить у моїй голові пролунали її слова:
«Якщо колись закохаюся в тебе — я сама тебе поцілую.».

Мене ніби холодною хвилею накрило. Я зупинився за подих від її вуст, завмер, стискаючи зуби, борючись із самим собою. Відчуття було жорстоким — я так хотів її, але ще більше хотів поважати її волю. Я опустив голову трохи нижче, ковзнув поглядом по її губах, але замість поцілунку нахилився до її руки.

Я взяв її долоню й поцілував у кінчики пальців, затримавшись, ніби вкладав у цей жест усі слова, які не міг вимовити. Потім просто погладжував її руку великим пальцем, відчуваючи, як вона тремтить.

Ада заплющила очі й мало не зламалася — я бачив це. Вона плакала, але ці сльози були вже іншими: не від болю, а від того, що хтось уперше в її житті стримався заради неї, а не заради себе.