Елемент вісімдесят п'ятий

Я стояв у коридорі, спершись плечем на холодну стіну, і дивився в щілину у дверях. Вона думала, що втекла, що сховалася. Але я завжди знаходив її. Не тому що мусив — а тому що інакше просто не міг.

Мені було десять, коли я вперше її побачив. Тоді я ще не знав ні слова «кохання», ні того, як боляче буває від нього. Я просто пам’ятав її сміх і той абсурдний пиріжок у руках. Мій пиріжочок. І тепер я стояв тут, дивився, як по її щоці котилася сльоза, і не знав — увійти чи залишитися тут.

Різноока завжди робила вигляд, що сильна. Усміхалася там, де інші б плакали. Жартувала тоді, коли душило всередині. Вона була як кактус, усіяний голками — і всі боялися доторкнутися. Але я знав: усередині жила лілія. Тендітна, ніжна, така, що легко зламати. І мені хотілося стати тим, хто закриє її від вітру, від ударів, від усього світу.

Я бачив, як вона відкинула гірлянду, яку вішала на стіну, як сіла на старий диван, взяла телефон. У відображенні дзеркала на екрані була фотографія. І я розумів, що вона думала зараз про Кріс. А потім я бачив, як блиснула вогка сльоза.

Я стиснув кулаки. Хотів зайти. Хотів сісти поруч, торкнутися, обійняти так, щоб жодна сила не змогла її вирвати з моїх рук. Але стояв. Стояв, бо знав: якщо зараз відкрию двері, вона може замкнутися ще більше.

Раптом телефон у моїй кишені здригнувся. Сповіщення. І в ту ж мить її голова піднялася. Погляд різнооких очей — прямо в щілину, прямо в мене.

Ми дивилися одне на одного крізь прочинені двері, і час, здавалося, завмер. Її очі, різні, такі рідні мені, наповнилися питанням, яке вона не наважувалася вимовити. Я не витримав — відступив назад, тихо, майже непомітно. Повернувся і пішов коридором, намагаючись вдавати, ніби нічого не сталося.

— Нікс! — пролунав її голос за спиною.

Я зупинився. Не обернувся. Боявся. Бо знав: якщо гляну на неї зараз...

— Нікс… — голос її зірвався. — Ти ж не підеш… ти ж не залишиш мене, правда? Всі йдуть, а я лишаюся сама. Я вже не можу…

Я підняв руку й витер вологі очі долонею. Сльози. Дідько, я ж ніколи не плакав. Ніколи.

— Я сильна тільки для всіх, — говорила вона далі, — а насправді в мене вже давно немає сил. Немає… Розумієш, я навіть плакати нормально не вмію. Мені не дозволяли. А тепер я просто не знаю, як жити, якщо й ти підеш.

Я стояв, спиною до неї, і плечі тремтіли. Сльози стискали горло.

— Подивись на мене, — прошепотіла вона. — Хоч раз подивись на мене не як на «Різнооку», не як на доньку когось… а просто як на Аду, яка дуже втомилася бути сильною.