Елемент вісімдесят четвертий

Ада вийшла з палати, і двері за її спиною тихо зачинилися. Вона не оберталася, бо й без того знала — Нікс іде позаду, крок у крок, не відстаючи ні на метр. І так було всю дорогу від виходу з лікарні, до дому. Навіть свій байк лишив біля лікарні. Він не питав дозволу, не жартував — просто був. Її тінь, її охоронець, її… Дикий.

Ада ж ішла, закусивши губу, і перебирала в голові обличчя. Всі, хто міг мати до неї справу. Вороги батька. Її власні. Дівчата з Кріс… Вона не знаходила відповіді, лише відчувала, як холод розтікається всередині.

Діставшись додому, вона замкнулася в квартирі й набрала секретаря тата. Його голос, як завжди, спокійний і беземоційний.
— Де тато? — коротко спитала вона.
— Пан Косано зараз зайнятий.
— Я спитала де він! — різко перебила Ада. — Якщо не скажеш, зніму з тебе три шкіри, ясно?
Секретар зітхнув. — Він у Франції.
— Добре, — Ада трохи заспокоїлась. — Через тиждень я приїду. Все підготуй.
Вона вимкнула телефон і стиснула його в руках. Нікому — ні слова.

Форсмайл ставав справжньою командою.
Ліон і Соллі після шкільних днів завжди йшли разом — і Ада помічала, як він щоразу м’якшав, коли бачив її усмішку. Ада навіть якось спеціально «випадково» підсунула їм групове завдання, а сама відмовилася, мовляв, «у вас краще вийде». Трохи підштовхувала, але виглядало це невимушено.

З Ніксом усе було інакше. Він був надто близько. Завжди поруч, завжди насторожений. Відкривав двері перед нею, чекав після уроків, міг без слів забрати важку сумку. Іноді Ада злилася на це:
— Та я ж не дитина! — обурювалась вона.
— Мені все одно, — відрізав він. — Я пообіцяв.
І в його голосі було щось таке, від чого серце Ади завмирало.

У школі спокійним життя не було. Нанні і її «зграя» раз у раз підливали отрути. Одного разу, коли Ада й Соллі зайшли в їдальню, на їхні стільці вже хтось вилив сік. Дівчата вчасно помітили і не розгубилися: Ада холодно глянула на Нанні й просто принесла два інші стільці, мовби нічого не сталося. Вони сіли, сміючись над жартами Ліона, а Нанні залишилося тільки стискати кулаки.

Іншого разу під час перерви хтось із її компанії зачепив Соллі, висмикнувши в неї книжку й кинувши на підлогу. Але Соллі вже не була сама. Вона підняла книгу, а Ада стала поруч, подивилася прямо в очі кривднику й спокійно сказала:
— Хочеш — повтори. Але вже перед усім класом.
Тон був такий холодний, що хлопець відступив.

Поступово вони двоє вчилися триматися. Соллі більше не ховалася за чужими спинами, а Ада розуміла, що сила — не тільки в гучних словах і погрозах, а й у єдності.