Елемент вісімдесят другий

Почався урок літератури. Його вів сам директор. Говорив щось про поетів, про символи… але я майже не слухала. Телефон у кишені завібрував. Я нахилилася під стіл — за останньою партою мене було непомітно.

— Хто? — прошепотіла я, піднявши слухавку.

— Соня прийшла до тями, — почула я у відповідь.

Мене ніби струмом пробило. Але саме в цей момент пролунав чужий голос:

— Вона сидить у телефоні, — це була Нанні. Чортова мимра!

Уже за секунду директор стояв перед моєю партою. Я встигла швидко скинути дзвінок, схопила речі й вибігла з класу, навіть не давши йому відкрити рота. Лише стукіт підборів лунав у коридорі.

Я мчала сходами, але раптом різко зупинилася: не можу одна. Піднялася назад, тихенько привідкрила двері до класу.

— Дикий… — прошепотіла я.

Нікс одразу повернув голову. Його очі зустріли мої, і без жодних запитань він піднявся й вийшов, ніби так і треба.

— Що хотіла? — спитав він на ходу, коли ми вже бігли сходами вниз.

— Соня прийшла в себе, — видихнула я.

Він сів на байк, кинув мені шолом. «Мій». Той самий. Я натягнула його на голову, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі.

— Тримайся міцніше, різноока, — буркнув він.

Ми різко зупинились біля лікарні. Колеса ще не встигли завмерти, як я вже зіскочила з мотоцикла й рвонула до входу. Нікс наздогнав мене за кілька кроків, схопив за руку й тільки тоді я збагнула, що бігла наче безтямна.

— Спокійніше, Різноока, — буркнув він, але в голосі була не злість, а стримана турбота. — Ми їй потрібні не з криками.

Ми піднялися на поверх, де була палата Соні. Біля дверей стояла медсестра.

— До неї можна? — запитала я, майже задихаючись.

— На кілька хвилин, тільки по одній людині, — відповіла вона.

Нікс легенько торкнувся мого плеча.
— Іди. Вона чекає тебе, не мене.