Елемент вісімдесят перший

Я не втрималася й лягла на ліжко, згортаючись клубком. Усмішка сама лягла на моє обличчя, хоча очі ще світилися від пережитого. Він злився, нервував… але це чомусь робило його ще ближчим.

Ніч тягнулася нескінченно. Я лежала, дивилася в темряву й раз по раз поверталася думками до його слів. Він сказав, що знає мене всю. І правда знає навіть те, що я ховала навіть від себе самої. І — любить? Чи це просто слова на емоціях? Я не знала. Але кожна клітинка мого тіла пам’ятала його погляд. Його голос. І те, як легко моя рука зімкнулася в його долоні.

На ранок ми не уникали одне одного. Навпаки — поводилися майже звично. Хіба що в його жестах відчувалась дивна, невміла м’якість. Дикий, той самий буркотун, невдало почав підлизуватись: то двері переді мною відчинить із занадто серйозним виразом обличчя, то кинеться сумку з моїх рук підхопити. Я тільки дивилася на нього й ледь стримувала сміх.

— Ніксе, — сказала я нарешті, — я поки що не можу тобі нічого відповісти. Але якщо… якщо колись закохаюся в тебе — я сама тебе поцілую.

Він мовчки кивнув, але в очах його блиснуло щось таке, від чого всередині все перевернулося.

Ми приїхали до школи разом, на його мотоциклі. Вітер бив у обличчя, серце калатало, а десь глибоко я ловила себе на думці: я не боюся, поки він поруч.

Сьогодні Ліон був зовсім не веселий. Його жарти не звучали, а усмішка зникла десь далеко. Соллі трималася біля нього близько — і здавалось, вони справді стали друзями. Я простягнула руку. Зверху лягла долоня Нікса, потім Ліона і Соллі.

— Форсмайл! — сказали ми разом, і вперше цей вигук прозвучав не як жарт, а як щось більше.

Ліон провів нас до класу й пішов геть. Ми з Соллі зайшли, і вона одразу запитала:

— Як Соня?

— Нас до неї не пустили, — відповіла я, відчуваючи, як знову стискається серце.