Елемент вісімдесятий

Він примружився, посміхнувшись якоюсь дивною, втомленою посмішкою.
— Дещо. І я це приховую. І буду, Різноока. Якщо побачу, що тобі можна довіряти — поступово відкрию.

— То ти мені не довіряєш? — прошепотіла я. — Твоє ставлення свідчить про інше.

Вітер торкнувся його волосся, розвіявши пасма на лобі. Він зітхнув.
— Моє ставлення? Що ти маєш на увазі, Адо?

— Піклування. — слова вирвалися самі. — Ти щось маєш до мене?

— Що ти хочеш почути, Різноока?

— Пояснення.

Він зробив крок ближче, його обличчя було зовсім поруч.
— Ні, Косано. Ти хочеш почути…

— Так, Вайлд. Я хочу почути!

І тоді він просто випалив:
— Ти мені подобаєшся. Ні… Адо, я люблю тебе. Від тебе зриває дах. Я хочу перестати дихати поруч із тобою — або дихати все життя тільки поруч із тобою.

Його слова зависли між нами, мов вибух, від якого розлітаються вітрини. Я дивилася на нього, на різнокольорові очі, і серце билося так сильно, що я боялася — воно видасть мене раніше, ніж я встигну щось зробити.

Я повільно закрила папку, відчула її вагу в руках — вона була холодною. Я нічого не сказала Ніксу — просто обійшла його, навіть не наважившись зустріти його різноокий погляд, і зайшла до себе.

Він покликав мене раз, потім удруге, трохи голосніше, з тією нервовою ноткою, яку я вже почала впізнавати. Але я так і не відповіла. Лише зачинила двері, притискаючи жовту папку до грудей, ніби це був щит.

За мить пролунав глухий стукіт — це він грюкнув дверима свого балкону. Тиша. І раптом крізь стіну, приглушено, але чітко, я почула його голос:

— Дідько, це дівчисько!