Елемент сімдесят восьмий

Ми схопилися. Соню винесли на ношах, її обличчя було бліде, наче зроблене з воску. Я йшла слідом, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в шкіру. Потім з’явилась поліція — питання сипалися, як кулі. Ми розповідали кожен крок, кожен звук, кожен погляд. Нарешті нас відпустили, але Соллі й Ліона ще довго допитували надворі.

Коли все закінчилося, я подивилась на їхні стомлені обличчя й якось вмовила поїхати додому. Вони вагалися, але здалися. Лише Дикий уперся — його різноокий погляд не залишав вибору. Він поїде зі мною. Точніше – я з ним.

У лікарні було холодно й стерильно. Ми сиділи під дверима палати, а я безпорадно стискала шолом у руках, наче він міг хоч якось допомогти. Нарешті лікар вийшов і сухо повідомив: операція закінчена, до пацієнтки нікого не пустять, подзвонять, коли вона прийде до тями. Це все. Крапка.

Ми мовчки вийшли, сіли на мотоцикл й повернулися. багатоповерхівка зустріла нас тишею, яка тиснула сильніше за будь-які допити. Ми піднялися на поверх — і розійшлися по увартирах, ніби нічого й не було.

Я довго стояла під гарячою водою, намагаючись змити з себе спогади крові, але вони усе одно залишався десь у пам’яті. І як я раніше могла спокійно жити? Помила голову, обгорнула рушником і пішла в кімнату. Хотіла комусь подзвонити. Татові. Але він знову був поза зоною. Як завжди.

І раптом я зрозуміла, що в глибині душі навіть рада. Розмовляти з ним зараз зовсім не хотілося.

Я сіла на диван, і через вікно побачила Нікса — він стояв, спершися ліктями на перила, і дивився кудись униз, у темряву міста. Його волосся трохи ворушив вітер, а дим від цигарки повільно розчинявся в нічному повітрі.

Я поспіхом досушила волосся, натягнула легкий халат і вийшла до нього.

— Знову за своє? — спитала я показуючи на цигарку.

Ми зустрілися поглядами, й мовчання між нами було важчим за будь-які слова.