Елемент сімдесят шостий

— Ти що, здурів?! — я мало не закричала на Ліона, вказавши пальцем на Соллі. — Везти дівчину так?!
— Ой, не починай, — відмахнувся він, але одразу ж стягнув свій шолом і акуратно натягнув його на голову Соллі.
— Отак краще, — промовив він і легенько поплескав її по маківці.

Нікс, нічого не коментуючи, кивнув мені у бік свого байка. На сидінні вже чекав білий шолом.
Я лише встигла вдихнути повітря вечора й, майже одним рухом, стрибнула позаду нього.

— Куди? — коротко кинув він, заводячи мотор.

Я назвала адресу Соні і наступної секунди двигуни завили, наче хижаки, а нічне місто здригнулось від гуркоту. Ліхтарі тягнулися довгими золотими стрічками, вітер бив у лице, а ми, четвірка з Форсмайлу, розривали тишу вечірнього Риму.

***

Я бігла сходами, стискаючи білий шолом у руках. Нікс ішов за мною швидким кроком, його важкі черевики глухо били по сходах. Ліон і Соллі залишилися надворі, навіть не встигли нічого крикнути.

Я натиснула дзвоник. Раз. Два. Тричі.
— Соня! — закричала я, але у відповідь — лише тиша.

Нікс різко відтягнув мене за руку назад, його холодні пальці міцно, але не боляче обхопили мої. Він ступив уперед і з такою силою вибив двері ногою, що замок тріснув. Я застигла з широко розкритими очима, а він просто розтиснув мою долоню і вже лагідно, повільно знову всунув свою руку в мою. Його долоня була крижана, але від того мені стало лише спокійніше. Я стиснула її у відповідь.

Ми зайшли. У квартирі було темно, тільки тремтливе світло свічок і настільної лампи вирізали силуети з мороку.
— Соня? — голос мій зірвався, але ніхто не відповів.

Я схопила телефон і набрала її номер. Тиша… а потім — звук дзвінка з іншої кімнати. Ми рушили на нього, все ще тримаючись за руки. Я відкрила двері в спальню, де вже не раз бувала: та ж сама лампа на столі, книга на ліжку, і телефон, що лежав на підлозі, миготів екраном.