Елемент сімдесят третій

А я ще довго дивилася на назву в телефоні після зробленого селфі для групи, й сльози знову наверталися на очі. Бо вперше за всі ці роки в моєму житті справді був добрий день. Вперше був груповий чат з друзями. Вперше я побувала на дитячій каруселі. І, вперше сиділа за столом, звідки було чутно сміх.

Вже дома я лежала на ліжку, обійнявши ковдру, а біля подушки горіло м’яке світло неонових стрічок. Телефон світився у темряві. Я відкрила чат і просто дивилася на назву — «Форсмайл». У мене мимоволі розтягнулися губи в усмішці.

І раптом екран завібрував.
Нікс: «Рудий, ти серйозно думаєш, що на американських гірках кричав голосніше за мене? Не сміши».
Ліон: «Ага, бо ти ричав як злий пес, а я кричав як людина! Це різні речі. А ти і справді Дикий».

Я засміялась у подушку, набираючи:
Я: «Ага, зате всі дивилися саме на вас, а не на мене й Соллі».

Соллі не писала одразу, але з’явилися маленькі сердечка й смішні смайлики під кожним повідомленням. Потім полетіли кумедні стікери — спочатку котик, що закриває очі лапками, потім зайчик із величезним «ха-ха».

Я відчула, як у кімнаті стає тепліше, хоча температура не змінювалась. Просто… всередині щось нарешті оживало.

Ліон: «Все, завтра зранку продовжимо. Збираємося біля вказівника при вході. Хто спізниться — платить усім каву!».
Нікс: «Готуй гроші, Рудий. Я вже бачу твоє запізнення».

Соллі скинула стікер сови з написом «Я буду вчасно».

Я всміхнулась.
Я: «Добре. Побачимося біля вказівника».

Після цього чат ще хвилин десять миготів мемами й маленькими реакціями. А я лежала й дивилась, як уперше в моєму житті телефон не здавався холодним шматком скла, а був порталом у щось справжнє.

Я вимкнула екран й ще довго лежала, вдивляючись у фіолетові відблиски неонів на стелі. Усмішка не сходила з мого обличчя, навіть коли очі злипалися від втоми. Ведмедика я так і не знайшла, але заснула одразу.