Елемент сімдесят другий

Після атракціонів ми забігли в маленьку кав’ярню. Було затишно: приглушене світло, запах кави, дерев’яні столи й трохи облуплені стільці, які чомусь здавалася найкращим місцем у світі. Ми сиділи вчотирьох, пили какао, їли якісь солодкі булочки, які порадив Нікс й сміялися. Соллі навіть почала перебивати Ліона, жартувати сама, і це виглядало так неприродно для неї, що ми вибухали реготом ще більше.

А я сиділа й мовчала. Дивилась на них, на їхні живі обличчя, на те, як іскряться очі. У мене щось стискалося в грудях. Хотілося плакати. Не від болю — від щастя, від того, що я вперше відчула: я не одна.

Я відвела погляд, зробила ковток гарячого какао, щоб приховати сльози.

— Давайте створимо чат! — запропонував Ліон, розмахуючи телефоном.
— Ага, — підхопила Соллі, — щоб домовлятися про такі от втечі зі школи.
— Або щоб сваритися, — знизав плечима Нікс, але теж дістав телефон.

І ми почали ламати голову над назвою. Перебрали десятки варіантів — від дурних до зовсім безглуздих. Ми сміялися, коли Ліон запропонував «Банда бунтарів», а Соллі — «Миші проти кішки». Я лише качала головою, витираючи краєчком рукава очі.

— Знаєте що, — сказала я, нарешті зібравшись із думками. — Ми всі різні, але сьогодні ми всі сміялися, не знаю, як ви, але в мене вже болить обличчя від усмішок. Може, назвемо наш чат «Форсмайл»?

Вони переглянулися. Спершу тиша, а тоді всі разом засміялися.

— «Форсмайл»? — перепитав Нікс, і кутик його губ сіпнувся. — Ти серйозно?
— Так, — я знизала плечима. — Бо саме такими ми є. Посміхаємось і нас четверо.

І ми справді так його й назвали.
«Форсмайл».