Елемент сімдесят перший

Усі четверо швидко зібрали свої речі. Коридори вже спорожніли — майже всі сиділи в класах. Вони крадькома вислизнули через боковий вихід, сміючись від власної «змови», ніби були героями якогось фільму.

На вулиці було прохолодно, але сонце пробивалося крізь хмари, золотило каштани й обвівало все м’яким світлом осені. Їхні кроки луною віддавалися по бруківці, і навіть вітер, здавалось, підганяв уперед.

— Парк атракціонів, тримайся! — урочисто вигукнув Ліон, розмахуючи руками.

Ада засміялася ще голосніше, а Нікс лише скосив на неї погляд — мовляв, «от зараз побачиш, як ми зависнемо на цій чортовій каруселі». Соллі ж ішла поруч, трохи відстаючи, але на її губах уперше за довгий час світилася легка, щира усмішка.

***

Я йшла з ними й не могла повірити, що це — зі мною. Зазвичай після репетиторів я поверталася додому, знімала черевики в холодному коридорі, й самотність зустрічала мене.
А тепер… я сміялася. Справді сміялася — щиро, голосно, так, що щоки горіли.

Ми каталися на атракціонах, кричали й хапалися одне за одного, ніби від цього залежало наше життя. Ліон робив вигляд, що от-от знепритомніє на висоті, а потім перший реготав до сліз. Соллі, така тиха й сором’язлива, аж розцвіла, сміючись над його дурними жартами. Нікс поруч виглядав так, ніби йому все це байдуже, але коли карусель різко зупинилась і я мало не впала, він вчасно схопив мене за руку. І навіть не відпустив одразу.

Я ловила себе на думці, що це мій перший такий день. Перший день, коли не потрібно вдягати маску. Коли я — не «донька тата», не «золота маріонетка», не «та, з якою краще не зв’язуватися». А просто я. Ада Косано... Чи Косай?