Елемент шістдесят дев'ятий

І дійсно, за кілька хвилин він уже сипав жартами: то про викладача біології, який плутає учнівські прізвища, то про свої «героїчні» пригоди в спортзалі.

Соллі поступово почала посміхатись, а потім навіть сміялась тихим, дзвінким сміхом. Її погляд раз по раз зупинявся на Ліоні — теплим, трохи мрійливим.

Ада дивилась на них обох і відчувала, як їй стає водночас тепло й трохи ніяково. Вона намагалася пояснити щось про Нанні, мовляв, усе не так страшно, як виглядає, але Нікс тільки насуплено мовчав і продовжував поправляти їй серветку, підсовувати склянку соку чи забирати тарілку з краю, щоб та «раптом не впала».

Він майже нічого не їв, зайнятий лише нею.

— Ти ж теж поїж, — тихо прошепотіла Ада, нахилившись до нього.

— Потім, — буркнув він, але його очі на мить пом’якшали.

І от у цій дивній суміші — Соллі, яка соромиться, Ліон, що сипле жартами, Нікс, котрий мовчазно піклується, і Ада, яка все ще почувається винною — зароджувалось щось нове.

Дзвінок пролунав, коридори загудли, учні поспішали до класів. А їхній маленький «круглий стіл» ще не розходився — тарілки з обіду стояли напівповні, розмова не стихала.

Ліон раптом відкинувся на спинку стільця, зухвало глянув на всіх і кинув:
— А знаєте що? Та ну ці уроки. Давайте краще втечемо звідси.

Ада підняла брови:
— Втекти? Серйозно?

— Ага! — засміявся він. — Кажуть, у парку атракціонів відкрили нову «Чорну петлю». Оце ж кайф — а не сидіти в кабінеті з підручником.

Нікс, який досі мовчав, тільки насупився, а тоді підняв очі й, ніби кинувши виклик, додав:
— Я за.

Ада мало не вдавилася сміхом, так несподівано це прозвучало. Вона прикрила рот рукою, дивлячись на серйозне обличчя Нікса.
— Ти… серйозно?

— Ага, — він знизав плечима. — Вчитися ще встигнемо.

— Точно! — підхопив Ліон, сяючи від радості, що знайшов союзника.

Ада подивилась на обох і вибухнула сміхом. Атмосфера стала такою легкою, що відмовитися вже було неможливо.
— Ну гаразд, — погодилась вона, і очі заграли вогниками. — Чому б і ні?

Соллі, яка досі сором’язливо сиділа з ложкою в руках, раптом відчула на собі лагідний, трохи запрошувальний погляд Ліона. Він нахилився ближче:
— А ти як? Теж з нами?

Соллі нервово стиснула губи, але цей його погляд ніби ламав її бар’єри. Вона тихо кивнула.
— Добре… я теж піду.

— От і домовились! — хлопець схопився на ноги й плеснув у долоні.