Елемент шістдесят восьмий

Коридор ще шумів після інциденту, але, коли вони втрьох повернули до їдальні, ніби все довкола стихло. Учні вже сиділи групами, перегукувались, сміялися, а на них одразу впали зацікавлені погляди. Нікс ішов попереду, тримаючи Аду за лікоть так, ніби боявся відпустити, а Соллі крокувала трохи позаду, постійно тереблячи підолівку своєї кофти.

Вони сіли за невеличкий столик біля вікна. Тарілки з супом і картопляним пюре швидко опинилися перед ними, але атмосфера — ніби зависла.

Ада невпевнено поправила волосся й тихо промовила:
— Ви не думайте… Нанні теж дісталося. Вона не просто так відійшла.

Соллі здивовано глянула, але нічого не сказала, тільки трохи згорбилась над тарілкою.

— Тобі зараз жартувати ще лишилось для повного щастя, — тихо, але твердо сказав Нікс, поклавши на стіл ложку. Він так уважно стежив за Адиним станом, що навіть не помічав, як суп давно охолов. — Поїж.

— Та я… — Ада взяла ложку, щоб бодай зробити вигляд, що їсть, і винувато всміхнулась. — Дякую.

І тут до їхнього столика підійшов високий хлопець із паралелі. Волосся в нього було руде, скуйовджене, а усмішка широка й трохи нахабна.

— Ого, ви тут святкуєте без мене? — кинув він весело, і не чекаючи запрошення, сів поруч. — Ну що, знайомимось? Я — Ліон.

Соллі мало не вдавилася кавалком хліба, так почервоніла, що навіть шия запала червоним.
— Привіт… я Соллі, — тихопредставилась вона.

— А це? — хлопець нахилився до Ади.

— Ада, — відповіла вона, трохи скуто, але з посмішкою.

— Клас! — він заграв бровами. — Ну тепер я бачу, чому тут так тихо — ви всі скромні. Але нічого, я розбавлю атмосферу!