Елемент шістдесят шостий

Коридор здавався безкінечним. Здавалося, що всі навколо притихли, коли вони вийшли з туалету. Ада йшла поряд, кутаючись у власні плечі, її подих тремтів. І тільки тут, у відносній тиші, Нікс зупинився.

— Дай-но сюди, — буркнув він і одним рухом зняв із себе чорну толстовку. Обережно, немов боявся зробити їй боляче, накинув її на плечі Ади. Рукави були довгими, ховали її руки повністю, а тканина пахла чимось — м’ятою, димом і легким запахом бензину.

— Так краще, — тихо додав він, поправляючи капюшон. Його пальці ледь торкнулися її щоки, витираючи залишки сліз.

Ада кліпнула, губи здригнулися. Вона не знала, куди подітися від цього тепла. Її голос звучав хрипко:
— Я… я не хотіла, щоб ти це бачив.

— Пізно, — відрізав він, але голос був м’якший, ніж зазвичай. — І не смій більше мовчати.

Поруч у цей час топталась Соллі. Її обличчя горіло від сорому й хвилювання. Вона не могла повірити, що наважилася сказати Дикому про все.

Ада перевела на неї погляд. У глибині темних очей було стільки щирості, що Соллі мимоволі стисла пальці в кулак.
— Дякую… — видихнула Ада. — Справді, дякую.

Вона зробила кілька кроків до Соллі, поки Нікс ще поправляв рукави своєї толстовки на ній. І сказала зовсім несподівано:
— Слухай… а може, сьогодні пообідаємо разом у їдальні?

Соллі розгублено кліпнула. Її ще ніколи ніхто так не кликав.

Ада усміхнулася крізь втому, торкаючись пальцями до величезного рукава, в якому майже потонула.
— Я б хотіла… з тобою… подружитися.

Соллі тихо кивнула посміхаючись, а Нікс лише кинув на неї короткий, пильний погляд, наче вже вирішував — чи варто довіряти.