Елемент шістдесят четвертий

Дівчина з першої парти була тихою й непомітною, але водночас у ній відчувалася особлива напруга — ніби вона постійно тримала себе на контролі. Висока, струнка, з трохи згорбленими плечима, вона носила темно-синю куртку, довгі джинси й старі кросівки, що вже трохи стерлися на носках. Волосся темне, трохи хвилясте, з недбалим проділом збоку, а очі — великі, темні й насторожені, із відтінком смутку, як у людей, що звикли бути непомітними.

Вона йшла додому повільно. Вже було темно і гуляв холодний вітер. На обличчі проступала втома після школи, а плечі тремтіли від легкого осіннього вітру. І вона жалілася брату, який йшов поруч:

— Тьомо, я не знаю, що робити… Нанні і її шайка знову мене дістають. Я намагаюся не звертати уваги, але вони просто… — вона зітхнула, і голос тремтів. — І ця новенька… Ада… Вона така смілива. Я… я б хотіла бути як вона, але…

— Соллі, — голос брата прозвучав спокійно, заспокійливо. — Ти вже така, яка ти є. Не дозволяй їм тебе ламати.

Вона кивнула, хоча брюнет цього не бачив. — Я знаю, Тьомо… Просто інколи важко.

— Соллі, пам’ятай, я завжди поруч. Не забувай це.

— Дякую… — тихо прошепотіла вона, притискаючи телефон до грудей. — Я буду намагатися.

Вони ще трохи пройшли темними осінніми вулицями, вкритими листям, і дівчина подумки відчула маленький спокій — розмова з братом завжди трохи знімала тиск дня, робила її більш рішучою.

— Тьомо, — Соллі різко повернула голову, — ні в якому разі не лізь до Нікса, не шукай його по якихось закутках. Я не хочу, щоб ти потрапив у якусь халепу. Просто йди додому після магазину.

— Соллі… — почав було Тьомо, але вона перервала його:

— Тьомо, слухай! Я серйозно. Йди додому. Обіцяй.

— Добре, добре… — трохи посміхнувшись відповів він, навіть не встигнувши пояснити, що вони з Ніксом друзі. — Йду.

Соллі відчула полегшення, поки слухала його кроки, що віддалялися в темряві осінніх вулиць, а сама продовжила йти додому і повторюючи про себе: «Все буде добре… все буде добре…».