Елемент п'ятдесят восьмий

Наступного дня ми поїхали на вулицю Рон-Еколльн, у віллу, де можна було зняти відбитки з тих поверхонь. Я дивилася, як працює Соня і паралельно дзвонила знайомим, «наводила справки».

І що? Нічого. Порожнеча. Жодних збігів. Ніби ця дівчина з капюшоном не існувала. Ніхто її не бачив того вечора. Жодна камера поблизу не зафіксувала постать у капюшоні. Вона з’явилась тільки у кімнаті Кріс — і щезла, наче привид.

Я довго прокручувала все у голові, поки не вийшла до туалету. І саме там, біля дверей, мій погляд зачепився за маленький папірчик на підлозі. Пожмаканий, куточок від чогось… Я нахилилася, підібрала.
Шкільне посвідчення. Я б і не знала, якби не отримала схоже тиждень назад.

Точніше — лише шматок. Здавалося, посвідчення вже давно мали замінити і цей клаптик нічого не дасть, на перший погляд воно не мало цінності. І все ж… чомусь я сунула його у кишеню.

Повернувшись до кімнати, я застала Соню над ноутбуком. Вона уважно гортала записи, але її обличчя здавалося втомленим. Ми обидві потребували паузи.

— Ходімо вип’ємо чаю, — сказала я.

Вона підняла на мене погляд. Трохи здивований, але теплий. Ми швиденько згорнулися і вже за пів години були у мене вдома. Я запросила до столу, поставила перед нами чашки, чай парував, і кімната наповнилася м’яким запахом жасмину.

Я дивилася на Соню і відчувала, що мушу сказати дещо важливе.

Я довго мовчала, крутила чашку з чаєм у руках. Соня терпляче чекала, навіть не намагаючись мене перебивати. І тоді слова самі вирвались.

— Соню… вибач. За всі ці сімнадцять років. За те, що ти була поряд, а я… поводилася з тобою так, ніби ти мені щось винна. Ніби ти була моєю рабинею…

Я проковтнула клубок у горлі.

— Це не тому, що я така. Я… я просто слухала тата. Він казав, що так правильно. Що якщо я буду холодною й жорсткою — мене не битимуть. Що мене боятимуться… і я вірила. Я намагалася бути крутою, сильною. А насправді… я ненавиділа себе за це.