Елемент п'ятдесят сьомий

Я не знала, хто увірвався в дім Кріс тієї ночі. Це питання з’їдало мене зсередини. Відповіді не було. Потрібно було почати з очевидного — з сім’ї Енцо.
Телефон. Номер Фабіо — «поза зоною». Номер самого Енцо — теж «поза зоною». Наче вони розчинилися у повітрі.

Я сиділа з телефоном у руках і довго не могла наважитися на наступний крок. Не залишалося нічого іншого, крім як звернутися до Соні.
Дору я навіть не хотіла згадувати — не зараз, не тоді, коли вона поступила так огидно, саме в той день, коли мені було гірше всіх і я не контролювала ні себе, ні те, що говорю.

Я набрала Соню. І в ту ж мить відчула, як серце стискається від страху й сорому.
— Соню… — мій голос здригнувся. — Вибач. За той день.

Я готувалася до крику, до звинувачень, до її холодного сміху. Але натомість почула тільки рівний подих у слухавці.
— Адо, — сказала вона тихо. — Ти навіть не уявляєш, як довго я чекала, щоб ти це сказала.

Виявилося, що вибачитися було легше, ніж я уявляла. Наче камінь упав з плечей.

Соня пообіцяла приїхати й допомогти.                              

Увечері ми вже сиділи над ноутбуком подруги. На екрані світився запис із камери у кімнаті Кріс. Зображення було розмите, але достатньо виразне, щоб побачити постать у капюшоні.
Дівчина. Років шістнадцять-вісімнадцять. На носі блиснула сережка-прокол. Обличчя ховала тінь від каптура.

Ми переглядали відео раз за разом. Камери фіксували, куди вона торкалася руками: дверна ручка, стіл, навіть книжкова полиця. Це була зачіпка. І вкотре я побачила смерть подруги на власні очі, ну не зовсім, але це… боляче. Дуже.