Елемент п'ятдесят шостий

Я відкинув голову назад, вдихнув глибше. Треба тримати себе в руках. Вона спала. Вона була вразлива. А я… я міг тільки сидіти й оберігати її. А від кого? Від її самої?

Її рука досі лежала на моїй. І чим довше я сидів так, тим важче було відвести очі від її обличчя.

Я не знаю, як це сталося, але, спершися спиною на подушку біля неї, я сам не помітив, як провалився у сон. Наче під цим фіолетовим сяйвом зірок у моїй кімнаті мені теж дозволили розслабитись.

Прокинувся я раніше за неї. Перше, що відчув — її долоня все ще лежала поверх моєї. Тепла, легка. А ведмедика вона обіймала так щільно, що той виглядав мало не задушеним. Я тихо всміхнувся (я не ревнував!).

Обережно вислизнув із-під її руки й піднявся. Пісня суботнього ранку гуділа в вухах. На вулиці чулися голоси дітей, звук шелесту віника, трохи покрапував дощ. Я поплентався на кухню, відкрив холодильник. Порожньо. Ні, серйозно — я завжди рятувався доставкою або мівіною, інакше просто не вмів.

— Я буду лапшу швидкого приготування. У тебе є?

Я різко обернувся. Ада стояла в дверях на кухню. Волосся скуйовджене, очі ще сонні, але вже блищали. Вона пройшла повз мене й без церемоній почала відчиняти шафки, ніби жила тут усе життя.

Я зітхнув з полегшенням і навіть не приховував усмішку.
— Звісно є. Бери, господине.

Вона кинула на мене швидкий погляд, мовляв, не смій жартувати про мій вигляд, й почала наливати воду в каструлю. Кухня наповнилася простим, але таким затишним запахом лапші, і вперше за довгий час у мене з’явилося відчуття рідного дому.

Ми поїли мовчки, але мовчання було легким, не тиснуло. Вона все ще майже не розмовляла — голос звучав слабко, тому більше спілкувалася жестами.

Після сніданку Ада піднялася.
— Я піду до себе, — тихо сказала вона, поправивши пасмо волосся. — Треба продовжити розслідування.

Я кивнув. Вона ще мить постояла, ніби хотіла щось додати, але так і не знайшла слів. Потім розвернулася й вийшла.

Я навіть не дав їй як слід піти. Кроків робити не довелося — досить було вийти слідом у коридор і опинитися перед сусідніми дверима. Вона вже бралася за ручку, коли я, не придумавши нічого кращого, просто притулився спиною до стіни й завмер.

Коли вона обернулася, я підняв руку і почав безглуздо махати, ніби побачив її вперше. Потім ще й розтягнув усмішку на все обличчя.

— Ти що, захворів? — підозріло примружилася вона, притримуючи двері.

Я кліпнув очима.                                      
— А що? Не можна просто так помахати сусідці?

Ада склала руки на грудях, але кутики її губ зрадницьки сіпнулися.
— Якщо так будеш далі посміхатися, доведеться викликати лікаря.

Я засміявся й відкинув голову назад, намагаючись виглядати серйозно.
— Добре, що хоч лікаря. Але ти ж визнаєш, що у мене зараз чарівна усмішка?

Вона закотила очі, буркнула щось нерозбірливе й зайшла в кімнату, грюкнувши дверима. А я лишився стояти, ще й сам собі посміхався, як останній дурень.

Я зайшов у квартиру, накинув куртку, прихопив шолом і ключі від «Kawasaki». Серце билося так, ніби готове вирватися з грудей. У коридорі ще дзвеніли відлуння її голосу, її погляду — і я вилетів пулею на вулицю.
Холодний вітер різонув обличчя, коли я натягнув шолом. Руки в рукавичках лягли на кермо, візор опустився. Усе — як завжди, як треба. І ось я вже на трасі: ранок, швидкість і шалений гул двигуна, дощик...