Елемент п'ятдесят п'ятий

Я обережно переклав її на своє ліжко, накрив ковдрою і вимкнув верхнє світло. У кімнаті спалахнули лише тонкі смуги неонових стрічок під стелею — ледь фіолетове сяйво, що нагадувало космос. Я завжди любив цю ілюзію: ніби ти не на землі, а десь серед зірок, і засинати стає легше.

Сів за робочий стіл, увімкнув комп. Повідомлення сипалися одне за одним, я відповів Тьомо, зловив кілька новин з району, подумав, що, мабуть, у понеділок уже вийду до школи. Та кожні кілька хвилин погляд повертався до ліжка.

Ада згорнулася клубочком, але виглядала неспокійною. Її обличчя напружилось, губи ворухнулися, і я ледве розібрав:
— Ні… ні, тату, не роби цього… Кріс!

Я завмер. Вперше не знав, що робити. Коли мене мучили кошмари, я просто тікав у нічне місто, ганяв байком до ранку. А тут… переді мною дівчина, що спала в моїй кімнаті й боролася з кимось у своїх снах. Я нахилився ближче, але тільки міг спостерігати. Вона стиснула подушку, потім нарешті трохи заспокоїлась, обійнявшись із нею калачиком.

Я вийшов на балкон, втикаючи в темряву. Холодний вітер обпік щоки, але заспокоїв. І тут я помітив — двері з її балкону лишилися прочиненими.

Зазирнув у її кімнату. Спершу тільки пересвідчився, що вона все ще спить, а потім безшумно стрибнув через перила й опинився там.

Кімната Ади пахла книжками й теплом. На комоді стояли фотографії: з батьком — де її усмішка виглядала вимушеною, ніби їй наказали бути "правильною донькою"; а поруч — інша, з подругою, де вона сміялася щиро, світло. Там була справжня вона.

Мій погляд впав на велетенського ведмедика, який лежав на ліжку. Розміром майже з мою руку від долоні до плеча. Я чомусь відразу вирішив: він тут не для декору. Напевно, вона обіймає його, коли не може заснути.

Я підняв іграшку, переліз назад до себе, поклав поруч із нею. І, як я й здогадувався, вона одразу обійняла ведмедика, пригорнувшись до нього, і напруга зникла з її обличчя.

Я сів біля неї на ліжко і витягнув телефон. Листав стрічку, але думки все одно поверталися до неї. Коли помітив на одному зі знімків жовту папку на моєму столі, відразу згадав: я вже бачив схожу, коли натрапив на документи про неї. Її справу.

Я тихо видихнув. Завтра треба перевірити.

Її пальці ковзнули з ковдри й лягли прямо на мою руку. Легкі, теплі, ніби випадково… але я застиг. У грудях все зупинилося. Здавалося, навіть телефон, який я крутив у пальцях, погас від цієї тиші.

Я боявся поворухнутися, щоб не злякати момент. Вона дихала рівно, сонно, але тримала мене так, наче боялася відпустити навіть уві сні. Я дивився на її профіль у світлі фіолетових стрічок. І в той самий час десь глибоко всередині мене все пекло.

Я відчував її тепло, її близькість, і думка про те, що вона довіряє мені навіть несвідомо, розривала навпіл. З одного боку, я хотів віддати цій дівчині весь світ, щоб ніколи більше не снилися ті кошмари, які щойно вирвалися з її вуст. З іншого — у мені вирувало щось дикіше: бажання лягти поруч, просто, без зайвих думок або стати для неї більше, ніж просто хлопець із сусіднього балкона, або забутий з дитинства.