Елемент п'ятдесят другий

Стояв біля зупинки, загорнутий у чорну куртку, з підтягнутою шапкою на брови. На обличчі — ті ж самі подряпини й синці, але очі дивилися уважно, прямо в неї.

— Нарешті, — буркнув він, коли Ада наблизилася. — Я думав, ти знову пропадеш невідомо де.

Вона лише знизала плечима й прошепотіла захриплим голосом:
— Голосу… нема.

— Я не здивований, — кивнув він, уважно вдивляючись у неї. — Але, Адо, от поясни… якого біса ти ночувала тоді на вокзалі? — його голос став жорсткішим. — Це небезпечно. Ти хоч уявляєш, що з тобою могло статися? Сьогодні нема голосу, а завтра?

Ада відвела очі, ковзнула поглядом по асфальту. Відповідати не було сенсу — все одно голос не слухався.

— Ей, — він зітхнув і м’якше нахилився, торкнувшись пальцями її плеча. — Я серйозно. Більше так не роби.

Він зняв свою чорну шапку й накинув їй на голову.

— Носитимеш, поки не перестанеш виглядати, як замерзле кошеня.

Ада миттю стягнула її й простягнула назад, швидко кивнувши: ні. Волосся одразу розтріпалось, і вона подумала, що виглядає жахливо.

Нікс засміявся, трохи хрипло:
— Чому ти завжди така вперта? Тобі йде, чесно. А без шапки — ну, так собі.

Він нахилився трохи ближче, щоб знову насунути шапку їй на голову. Тепер вона виглядала зовсім по-дитячому, з насупленим носом і ображеним поглядом.

— Отак, — сказав він. — Нехай краще думають, що ти виглядаєш мило, ніж що тобі холодно.

Ада насуплено кивнула, але всередині чомусь потепліло, мовби той невидимий вітер осені раптом підняв їй крила.